Останній іспит

— Завалив? — Олег сперся на цегляну стіну і помалу витягав цигарку.

— Завалив, — видихаю, — Завтра перездача.

Він голосно розсміявся.

— Ну і ну, сусіде. Ти ж розумієш, що без останнього практичного іспиту твої п’ятірки з анатомії до сраки.

— Справді? Без тебе не здогадався би!

Я швидко пішов до своєї кімнати. В сумці торохкотіли металеві інструменти. Не хочеться дивитися на ті задоволені пики, які сьогодні склали іспит. Вистачило Олегової.

Перша година дня. Я зганяв за двома бляшанками енергетику і бутербродами. Сів за стіл.

В мене менше доби.

Спершу я просто гортав сторінку за сторінкою. Зупинявся на виділених маркером рядках. Намагався зрозуміти, чого ж я ще не знаю. Що завадило мені сьогодні? Чорт забирай, та я ці книги пам’ятаю, як “Отче наш” латиною.

Швидкість крові в аорті становить півметра на секунду.

При масивній кровотечі людина стікає кров’ю за дві хвилини.

Одинадцята. Я добрався до шостого підручника. Враження, наче я актор, який в котре перечитує сценарій вистави, щоб не забути текст. Хоча скоріше — рухи і місцеположення.

Десь під північ до мене дійшло, що справа не в знаннях. Олег був правий. Перенести теорію з голови на папір — це одне. Стояти перед викладачами зі скалпелем і доводити, що я вартий назватися одним із них — зовсім інше.

З такими думками я заснув на столі.

8:56. Я стою перед білими дверима з табличкою “Актовий зал”. Останній іспит — це завжди дійство. Ти на підвищенні, а викладачі, обступивши колом, слідкують за точністю твоїх рухів. Така театральність аж ніяк не потреба, їм просто подобається. Інакше, жоден з них не працював би в цьому богом забутому місці.

— Тригла Костянтин! Проходьте.

Я відчинив двері і знову зайшов в залиту люмінесцентним світлом залу. Це вже точно востаннє. Третього шансу вони не дають. Одинадцять голів повернулося до мене. Дванадцята — без свідомості — лежала на металевому операційному столі.

“В тебе є півгодини” — шепочу сам до себе. Лише тридцять хвилин. Саме стільки триває медикаментозний сон. Після цього людина прокидається. Це звісно, якщо наш анестезіолог все точно розрахував.

— Порядок ви знаєте, — без жодних емоцій сказала директриса, — можете починати.

Їхні очі вгризлися в мене. А я подивився на тіло, що лежало попереду. Хто цього разу? Це не той рудий хлопець, що лежав вчора. Звісно, після мене ж були інші студенти.

На столі жінка років тридцяти. Під ключицею тату: “What doesn't kill you makes you stronger”. А нижче виведений зеленкою номер — 231. У мене вирвався нервовий смішок.

Розкладаю на столик відполіровані інструменти. Три ножі, скальпель, зажим, міні-пилка. Одягаю рукавички. Це перше правило. “Задля вашої безпеки” — наголошували нам на кожному уроці.

Враження, що руки тремтять ще більше, ніж вчора. Звісно, вчора в мені і краплини сумніву не було. Але коли підійшов до рудоволосого, то відразу уявив себе на його місці. “Так і станеться, якщо ти не складеш цей довбаний екзамен” — кричало все всередині мене, — “Так і станеться, довбню!”

Зараз мої м’язи опираються кожному нервовому імпульсу. Простягнути руку до маленького столика було вшестеро важче. Я обрав інструмент — довгий ніж з сталевим лезом. Здається, його я нагострив найкраще. А гостро значить швидко.

Нарешті, став перед жінкою. Стрілка годинника показувала п’ятнадцять хвилин по дев’ятій. Моя ціль — серце. Одним рухом, без додаткового шоу. Хоча я знаю, що за таке дають диплом з відзнакою. Я бачив ці багряні фотозвіти.

Мені ж треба лише покінчити з цим. З нею. Щоб не покінчили зі мною. Все просто.

9:17. Ставлю кінчик ножа в ямку між ребрами. Він напинає шкіру навколо. Вона все ще спить. Вона нічого не відчуває.

9:18. Глибокий вдих. Я бачу як частина викладачів морщиться через моє зволікання.

9:19. Ніж в моїх руках починає розхитуватися зі сторони в сторону. І на її шкірі з’являється маленька краплина крові.

— Костянтине, ваш час спли…

9:20. Відкидаю всі думки з голови і з усіх сил втискаю ніж в її груди. Виливається кров, болять руки, але я мушу загнати його до кінця. Вона відкриває очі.

ЩО?

Вона відкриває очі і дивиться просто на мене! А я суну ніж все глибше і не можу зупинитися. Зіниці, обрамлені зеленим, так і дивляться в мої, коли кінчик ножа зачіпає стіл.

— Вітаю, Костянтине, — врешті піднесено сказала директорка, — ви склали останній іспит в “Школі серійних вбивць”.