Безбілетники

Напевно, всі люблять дивитись крізь вікна у швидкому потязі, спостерігаючи за пейзажами, які оминають повз. В мене на це ніколи не було часу. Я працював провідником вагону номер 24, і мене потребували пасажири. Ви навіть не уявляєте, скільки всього може статися за той короткий проміжок, коли людина ввіряє своє життя працівникам залізниці!

Але з усіх ситуацій я виходив з гідністю, ба більше – зберігав гідність наших пасажирів. А як інакше? Головне Депо слідкує за всіма порушеннями, а хто хоче, щоб його понизили до зчеплювача вагонів? То пекельна робітка. Тому, що б не сталося, кожного дня я маю бути ідеально поголеним, мій картуз з емблемою залізниці – не зім’ятим, а комірець на кітелі – накрохмаленим.

Єдина річ, котру я люблю більше ніж дивитися у вікно – це підслуховувати історії пасажирів. Цілком можливо, що у нашого потяга найдовший маршрут з можливих, бо він підбирає людей звідусіль – в одному вагоні можуть зібратися разом простуваті конюхи Фестралії, біженці з Анексії в засалених гімнастерках, емігранти Сомніуму з витягнутими сірими обличчями, навіть громадяни Еребської республіки можуть проїхати транзитом, гріючи холодні пальці над турботливо запропонованим мною стаканом чаю... Моїм завданням було, щоб жоден з них не відчув плину часу, поки знаходиться в моєму вагоні, адже, як я і казав, він їде довгенько.

Найскладніша робота – це запам’ятати, хто на якій станції сходить. Ви не повірите, та на нашому маршруті зупинок більше, ніж власне станцій! Головне не переплутати, адже той, хто встане не на своїй станції, повернутися назад вже не зможе – а наступного потягу доведеться чекати невідомо скільки. Тому провідник має слідкувати, щоб ніхто не виходив там, де не передбачено. І щоб ніхто не сідав на потяг, як не слід.

О, я давно пишу про це скарги у Депо, та безрезультатно. Бачте, мій вагон – останній. Понад те, що його постійно трусить при розгоні і через це доводиться тримати запас нудотних пігулок, до «двадцять четвертого» ще й любить чіплятися усякий набрід. Що я ненавиджу усім серцем, так це

безбілетників

Ця наволоч зазвичай застрибує на зупинках між станціями, користуючись тим, що в таких місцях нема ліхтарів. Як тільки потяг починає гальмувати, я чергую з великим багром, та вони можуть пролізати де завгодно, і якщо в якомусь купе буде хоча б одне відкрите вікно... Пам’ятаю як зараз, у вагон-ресторан проліз один. З-під столу, прямо в тарілку пасажирів. Він застав їх зненацька, тож довелося залишити два кострубатих сувої на найближчій станції.

Всі безбілетники схожі одне на одного. Їх завжди кудись несе, зазвичай у напрямку потяга. Маленькі тремтячі постаті, майже нічим не відрізняються від нас, але крізь лахміття просвічується прозора шкіра, ребра... та інше, що плаває усередині. Але краще туди не придивлятись, якщо не хочеш дізнатись, що саме вони увібрали востаннє. Іноді, якщо не дивитися на них прямо, можна помітити мляве сяйво, яке йде зсередини. Такою технікою можна їх проявити, якщо вони ще не встигли повністю просочитися. Якщо ж вони встигли – то нема сенсу навіть намагатися дати їм раду, доведеться викликати дезінкарнаторів.

А ще була історія з нашим Машиністом.

То людина проста, любив зі мною потеревенити, але часто жалівся: «не пам’ятаю, коли востаннє спав», «я веду цей потяг цілу вічність» і таке інше. Я його розумію: у нас система серйозна, в кабіні стоїть «перемикач мерця» – як тільки Машиніст перестає тиснути на важіль, виє сирена.

Проте одного разу потяг зупинився, і це була не планова зупинка. Я подивився на свій хроноскоп – почався від'ємний відлік часу. Після четвертого оберту пасажири почали хвилюватись, а вам краще не бачити розгніваних пасажирів. Я пішов в «голову» перевірити.

Машиніст зійшов з поїзда. Він пер позаочі якоюсь маріонеточною ходою, а от безбілетників зібралося просто сила силенна, вони лізли звідусіль і просочувалися у вагони. Що ж поробиш, я повернув ключа і натиснув важіль. Ви б бачили, як тих пустунів здуло. Цабе в Депо оцінили, і так я став новим Машиністом, бо старого вже більше ніколи не бачили.

Тепер я керую не тільки «двадцять четвертим». Це дуже відповідальна робота, адже безбілетники завжди чатують на мій потяг. Зупинятись в неналежних місцях заборонено.

Моя блискавка повинна мчати до кінечної станції незважаючи ні на що, крізь суцільний морок, що спадає стіною за щільно завареними купейними вікнами.