Ікона

– Давні ікони завжди мене лякали, але не ця, – сказала Віра.

– Ми говоримо не про ікону, киць, – промуркотів Влад і усміхнувся.

Усмішка у нього неприємна – Віра і раніше це зауважувала. Награно-технічна, вивірена перед дзеркалом, доведена до ідеалу, а від того – штучна, аж до холодного усвідомлення її беземоційності. Здається, вона почала помічати це після дурного ранкового випадку в одному з коридорів архіву, коли він притис її до стіни, стягнув топ на талію і заліз язиком у вухо. Не те щоб вона була проти сексу – зовсім ні, але технічна вивіреність його рухів не дозволяла їй відчути себе всередині власного тіла. Ніби дивилась зі сторони, як він ковзнув довгими блідими пальцями до її грудей, зафіксував подушечку великого пальця на правому соску, дотягся середнім пальцем до лівого і почав їх синхронно масажувати. Ця відверта економність рухів, їхня виведена в абсолют технічність змусила її спершу завмерти, відчуваючи холод внизу живота, а потім – зігнутись і виблювати сніданок на темний килим, в якому тонули її балетки – акуратно чорні з тупим носком і тонкою перетинкою із застібкою. Точніше те, що вона вважала сніданком – чорну каву без цукру і шматочок брі, який вона знайшла в надрах холодильника сьогодні вранці, коли обирала між блузою і топом, який врешті і одягнула під жакет. Певно, треба було обрати блузу – щоб розстібати ґудзики, йому, можливо, знадобилися б обидві руки.

– Ти сама бачила її? – запитує він.

Віра сидить на стільці трохи згорбившись, намагається не зупиняти погляд на його обличчі. Він працює тут не так давно, а усіх молодших працівників цікавить картина. В галереї можна побачити тільки репліку, доступ до оригіналу мають хіба кілька експертів. Віра належить до їхнього числа – врешті, вона має оцінювати необхідність реставрації, однак її безпосередній керівник сподівається, що кракелюри не будуть поширюватись.

– Звісно.

– Кажуть, для неї він створив спеціальну фарбу, яка б не вигорала, – він схилив обличчя набік, намагаючись упіймати її погляд.

Віра обережно підводиться, ніби боїться спровокувати його на різкі рухи. Ретельно добирає слова:

– Якщо хочеш…

– Дуже хочу, – одним кроком він долає простір між ними, і от його кросівки вже торкають кінчики її балеток.

Зробити крок назад заважає стіл. Тут мало простору, як і свіжого повітря. Кабінет чітко окреслений квадратним периметром. Віра думає про художника. Автор картини хотів досягти невагомості у мистецтві – щоб земна гравітація не заважала рухам.

– Я покажу тобі картину… – говорить вона.

Килим глушить його кроки, але Віра знає – він іде за нею. Усі вони врешті йдуть. Якщо різко зупинитись, можна спровокувати ненавмисне зіштовхування. Їй цього хочеться – відчути його стегнами, торкнути його підборіддя потилицею? Здається, вона досі думає про його язик у вушній раковині, від того неприємно мурашить спину. Однак уголос говорить:

– Художник… намагався відійти від наслідування природи. В природі немає такої форми.

Вона часто намагалась уявити атмосферу виставки сторічної давнини: тоді погляди магнітила картина, яку виставили на покутті, як ікону.

Вони спускаються сходами, Віра акуратно відчиняє двері, опускаючи картку у щілини замків. Врешті розблоковує двері сховища і вмикає пряме біле освітлення — робочий верхній світильник, що дозволяє оцінювати стан картини.

– Вона… — хрипко вимовляє Влад. І прикипає поглядом до горизонтальної поверхні.

– Таке положення зручне для експертів.

Але він не слухає її, повільно простягає руку, опускає вказівний палець в центр і торкається полотна. Вони усі так роблять: не можуть опиратись. Віра на мить затримує дихання – для неї це завжди момент напруження. Він запитує:

– Такої форми немає в природі?

– В природі нашого світу, – говорить Віра.

І дивиться, як рука Влада пірнає в поверхню картини до зап‘ястя. Навряд чи він може відвести погляд, навіть якщо справді зрозуміє, що відбувається. Чорний квадрат на полотні на мить збурює темні вихори. Усього кілька секунд – і темна поверхня з кракелюрною сіткою всмокче його плече, торкне шию. Віра зазирає в його очі, але бачить тільки темні вихори і відчай – десь глибоко на споді.

“Рахуй удари серця, якщо втрачаєш відчуття часу”, – шепоче вона собі. Один, два, три. Між восьмим і дев’ятим Віра лишається сама у сховищі.

Варто спробувати знов.

Віра підносить руку до картини, торкає чорну поверхню, ледь натискає рукою, але поверхня лишається непроникною.

– Мені…ще не можна… туди? – відчуває як питання спазмує горло.

Вперше за цей довгий день Вірині очі наповнюються сльозами.