Їх було троє – двоє хлопців і дівчина. Студенти йшли ледь помітною лісовою стежкою. Погожий день почав псуватися – сонце частіше пропадало за хмарами, а вдалині лунали перші розкати грому.
– Нарешті! – вигукнув високий темноволосий хлопець Олег і побіг кудись вперед. – Ось вона – печера!
Всі троє зацікавлено дивилися на чорний вхід в печеру. Дівчина зіщулилася, немов від холоду, їй навіть почало бракувати повітря, коли вона дивилася на цю моторошну темну порожнечу.
– Хлопці, давайте повернемося. Мені так страшно – аж сироти на шкірі виступили, – сказала вона і тремтячими руками почала одягати вітрівку.
– Навіщо тоді ти з нами йшла? – спитав Олег.
Несподівано зловіще прогримів грім і почалася злива.
– Принаймні тепер ми не промокнемо, – сказав другий русявий хлопець Славко і швидко побіг до печери. – Анно, поспішай, бо в тебе потече туш з вій, а з таким обличчям тільки в печеру Пітьми йти.
– Дуже смішно… – образилася дівчина, однак пішла за хлопцями.
В печері було сиро, прохолодно і неприємно пахло пліснявою.
Всі дістали з рюкзаків ліхтарики. Олег роздивлявся пожовтілу карту.
– Бу-у-у! – несподівано вигукнув Славко над самим вухом дівчини.
– А-а-а, – в паніці закричала Анна. – Припини! В мене аж серце підстрибнуло.
– Просто хотів почути, як ти верещиш, – засміявся Славко.
Олег невдоволено глянув на них.
– Годі вже! Як малі діти…– сказав він. – Треба знайти в печері нішу, а до неї кілька десятків метрів. До речі, за легендою в печері зберігається камінь Пітьми. Він здійснює темні бажання, але тільки обраним, а інших – занурює у вічну пітьму.
– Що я зараз бажаю, так це – прикінчити Славка, – зло сказала дівчина, поправляючи волосся.
– За мною! – сказав Олег і пішов в глибину печери. – Десь тут має бути кам’яна ніша.
Вони йшли темним коридором, подекуди прямо зі стелі капала вода. Тьмяне світло ліхтарів мерехтіло на скелястих виступах, але ніші ніде не було.
– Як я хочу пити, – зупинилась Анна.
Дівчина сіла на найближчий камінь, дістала пляшку, аж раптом почувся її тривожний голос:
– Це не вода…
– Тому що я налив усім вина! – загиготів Славко. – Щоб не було так страшно блукати у печері!
– Скільки можна! Годі з мене знущатися, – істерично вигукнула Анна. –Все! Я йду звідси, – сказала вона і поспішила до виходу.
Її крик прокотився луною через всю печеру:
– Тут немає виходу!
В розпачі Анна судорожно освітлювала ліхтариком нагромадження каменів попереду себе.
– Тільки без паніки! – сказав Олег, дістаючи карту.
Раптом вдалині почувся гучний гуркіт грому і стіни печери задрижали. Попереду утворилася невелика ніша і стало видно круглий білий камінь, який чомусь випромінював ледь помітне сяйво.
– Точно як у легенді! – прошепотів Олег.
– Ти що знущаєшся? – вигукнув Славко. – Камінь Пітьми – білий?
Всі троє здивовано дивилися на світіння каменю. Олег стояв найближче до нього і майже торкнувся його, аж раптом підслизнувся і впав. Отямився він з роздертою щокою і біллю в потилиці.
– Кров… – зойкнув він, дивлячись на руку, якою щойно торкнувся місця удару.
– Я оброблю рану, – схлипувала Анна, дістаючи з рюкзака аптечку.
– Камінь став червоний, – здивовано сказав Славко.
– Не треба його брати… – вже плакала дівчина.
– На! Тримай! Він – твій! – Славко несподівано поклав камінь їй в руки.
– Забери його від мене, – заволала вона і, збивши з ніг Славка, накинулася на нього. Вона з усієї сили била хлопця камнем.
– Якого біса, Анно? Ти проломиш йому голову, – закричав в паніці Олег.
– Забери його! Камінь обпікає мої руки, – продовжувала вона верещати і кинулася на Олега…
* * *
Ліхтарик тьмяно освітлював скелясту стіну. Поблизу нерухомо лежали два хлопця. Білий камінь знову лежав у ніші, але вже не випромінював ніякого сяйва. Поряд на великому виступі, розкачуючись зі сторони в сторону, сиділа дівчина і щось бурмотіла.
Потім вона істерично засміялась і голосно сказала:
– Ну що, хлопці, виходить, що обрана – це я! Ваш камінь Пітьми здійснив моє темне бажання у цій печері – прикінчити Славка. Тепер ви двоє – у вічній пітьмі. І я, до речі, теж – бо виходу звідси немає…
– Дякую, Славко! – продовжила вона через деякий час, великими ковтками допиваючи вино з пляшки. – Це твоя найкраща витівка – мені вже не так страшно! – сказала Анна і закинула порожню пляшку в нішу біля злощасного камня.
Нарешті ліхтарик остаточно згас. В суцільній темряві було чутно лише монотонний звук крапель води.
– Бляха… – закричала дівчина.
І, наче чийсь моторошний сміх, печерою пішла луна: «Ха-ха-ха».