Камінь

Їх було троє – двоє хлопців і дівчина. Студенти йшли ледь помітною лісовою стежкою. Погожий день почав псуватися – сонце частіше пропадало за хмарами, а вдалині лунали перші розкати грому.

– Нарешті! – вигукнув високий темноволосий хлопець Олег і побіг кудись вперед. – Ось вона – печера!

Всі троє зацікавлено дивилися на чорний вхід в печеру. Дівчина зіщулилася, немов від холоду, їй навіть почало бракувати повітря, коли вона дивилася на цю моторошну темну порожнечу.

– Хлопці, давайте повернемося. Мені так страшно – аж сироти на шкірі виступили, – сказала вона і тремтячими руками почала одягати вітрівку.

– Навіщо тоді ти з нами йшла? – спитав Олег.

Несподівано зловіще прогримів грім і почалася злива.

– Принаймні тепер ми не промокнемо, – сказав другий русявий хлопець Славко і швидко побіг до печери. – Анно, поспішай, бо в тебе потече туш з вій, а з таким обличчям тільки в печеру Пітьми йти.

– Дуже смішно… – образилася дівчина, однак пішла за хлопцями.

В печері було сиро, прохолодно і неприємно пахло пліснявою.

Всі дістали з рюкзаків ліхтарики. Олег роздивлявся пожовтілу карту.

– Бу-у-у! – несподівано вигукнув Славко над самим вухом дівчини.

– А-а-а, – в паніці закричала Анна. – Припини! В мене аж серце підстрибнуло.

– Просто хотів почути, як ти верещиш, – засміявся Славко.

Олег невдоволено глянув на них.

– Годі вже! Як малі діти…– сказав він. – Треба знайти в печері нішу, а до неї кілька десятків метрів. До речі, за легендою в печері зберігається камінь Пітьми. Він здійснює темні бажання, але тільки обраним, а інших – занурює у вічну пітьму.

– Що я зараз бажаю, так це – прикінчити Славка, – зло сказала дівчина, поправляючи волосся.

– За мною! – сказав Олег і пішов в глибину печери. – Десь тут має бути кам’яна ніша.

Вони йшли темним коридором, подекуди прямо зі стелі капала вода. Тьмяне світло ліхтарів мерехтіло на скелястих виступах, але ніші ніде не було.

– Як я хочу пити, – зупинилась Анна.

Дівчина сіла на найближчий камінь, дістала пляшку, аж раптом почувся її тривожний голос:

– Це не вода…

– Тому що я налив усім вина! – загиготів Славко. – Щоб не було так страшно блукати у печері!

– Скільки можна! Годі з мене знущатися, – істерично вигукнула Анна. –Все! Я йду звідси, – сказала вона і поспішила до виходу.

Її крик прокотився луною через всю печеру:

– Тут немає виходу!

В розпачі Анна судорожно освітлювала ліхтариком нагромадження каменів попереду себе.

– Тільки без паніки! – сказав Олег, дістаючи карту.

Раптом вдалині почувся гучний гуркіт грому і стіни печери задрижали. Попереду утворилася невелика ніша і стало видно круглий білий камінь, який чомусь випромінював ледь помітне сяйво.

– Точно як у легенді! – прошепотів Олег.

– Ти що знущаєшся? – вигукнув Славко. – Камінь Пітьми – білий?

Всі троє здивовано дивилися на світіння каменю. Олег стояв найближче до нього і майже торкнувся його, аж раптом підслизнувся і впав. Отямився він з роздертою щокою і біллю в потилиці.

– Кров… – зойкнув він, дивлячись на руку, якою щойно торкнувся місця удару.

– Я оброблю рану, – схлипувала Анна, дістаючи з рюкзака аптечку.

– Камінь став червоний, – здивовано сказав Славко.

– Не треба його брати… – вже плакала дівчина.

– На! Тримай! Він – твій! – Славко несподівано поклав камінь їй в руки.

– Забери його від мене, – заволала вона і, збивши з ніг Славка, накинулася на нього. Вона з усієї сили била хлопця камнем.

– Якого біса, Анно? Ти проломиш йому голову, – закричав в паніці Олег.

– Забери його! Камінь обпікає мої руки, – продовжувала вона верещати і кинулася на Олега…

* * *

Ліхтарик тьмяно освітлював скелясту стіну. Поблизу нерухомо лежали два хлопця. Білий камінь знову лежав у ніші, але вже не випромінював ніякого сяйва. Поряд на великому виступі, розкачуючись зі сторони в сторону, сиділа дівчина і щось бурмотіла.

Потім вона істерично засміялась і голосно сказала:

– Ну що, хлопці, виходить, що обрана – це я! Ваш камінь Пітьми здійснив моє темне бажання у цій печері – прикінчити Славка. Тепер ви двоє – у вічній пітьмі. І я, до речі, теж – бо виходу звідси немає…

– Дякую, Славко! – продовжила вона через деякий час, великими ковтками допиваючи вино з пляшки. – Це твоя найкраща витівка – мені вже не так страшно! – сказала Анна і закинула порожню пляшку в нішу біля злощасного камня.

Нарешті ліхтарик остаточно згас. В суцільній темряві було чутно лише монотонний звук крапель води.

– Бляха… – закричала дівчина.

І, наче чийсь моторошний сміх, печерою пішла луна: «Ха-ха-ха».