Ельвіра

Почувши писк домофону, пухкий рудий кіт підняв голову та застиг. Пані Ельвіра — маленька фігура, замотана в старий потертий кожух, — зупинилась на порозі під’їзду. У тремтливій, поцяткованій дрібними плямками руці без рукавички тримала пакетик, і кіт, зацікавлений його шурхотом, настовбурчив широкий хвіст і потрусив до дверей, а разом із ним – молода чорно-біла кицька та її таке ж чорно-біле кошеня.

Пані Ельвіра виходила у двір щоранку у той самий час і годувала своїх дворових улюбленців. Потім чухала кожного за вушком і йшла далі – до будівельного коледжу через дорогу. Біля входу на неї чекали ще два коти: смугастий і знову рудий. На перше заняття поспішали парами чи трійками заспані студенти, і бабусі подобалось крадькома спостерігати за ними, такими молодими та безтурботними. Дехто з них із пані Ельвірою вітався, а хтось тицяв пальцями та гигикав. Та вона в будь-якому випадку раділа увазі й навіть кілька секунд почувалась щасливою. Відтоді, як вона вийшла на пенсію, це був для неї найближчий контакт із людьми.

Пані Ельвіра продовжувала свій маршрут. Більш за все вона любила вранці метро. Найближчою була станція Вокзальна, сіра, брудна, але завжди повна далеким від неї життям. Бабуся приєднувалась до натовпу, що збирався біля входу на станцію, разом із ним просочувалась усередину, щоб спуститись та проїхати кілька станцій. Люди тут завжди поспішали, бігли ескалатором, штовхалися. Серед тих, хто, певно, мав сьогодні безліч справ, бабуся теж почувалась важливою і зайнятою. А ще їй з молодості подобався гуркіт потяга, що мчав уперед темним тонелем. Звук повітря, що розбивається об метал, та гудіння колій здавалися їй схожим на спів велетенського хору, який саме взяв кульмінаційну ноту. І навіть зараз, багато десятиліть потому, у чорноті за вікнами вона уявляла темні руки, що наче здіймались у драматичному пориві. А ще вона так і не дізналась, як потяги розвертаються!

Особливо пані Ельвіра тішилась, коли хтось поступався місцем у вагоні: тоді вона їхала далі й спала, заколисана уявним співом. От і зараз, кинувши молодій дівчині тихе “Дякую”, вона всілась, підняла комір кожуха, заховала в нього ніс і закуняла.

Прокинулась пані Ельвіра від тиші. Рух припинився, і потяг стояв, все так само яскраво освітлений, але порожній. На екрані монітора застиг напис “Станція Академмістечко. Кінцева”. Крехчучи, вона піднялась та прошкутильгала до чорного отвору розкритих навстіж дверей. Потяг зупинився на металевому містку, і за кілька метрів виднілися решітчасті сходи, що вели кудись униз. Та це ж місце, де розвертаються потяги, зрозуміла пані Ельвіра, відчуваючи давно забутий присмак таємниці. Найрозумнішим було б просто залишитись та почекати, доки потяг знову вийде на маршрут. Але за довгі роки життя пані Ельвірі набридло бути розумною.

Вона вийшла на місток та попрямувала до східців. Довелось міцно триматись обома руками за поручні, потихеньку ступаючи вниз тією ногою, що менше боліла. Після кількох хвилин своєї подорожі, крізь решітчасті східці вона раптом побачила внизу людей. Чоловіки, жінки та діти різного віку стояли непорушно прямо під містком у три рівні ряди, і їхній ланцюжок тягнувся далеко в обидва боки тунелю. Одягнені були в звичайний одяг – хлопчик у светрі та подертих джинсах, дівчина у літній сукні в дрібну квіточку… Ніхто з них не говорив і не ворушився.

Аж тут вони, як один, почали піднімати руки, а тоді протяжно заспівали високу, тривожну ноту. Знайомий тягучий звук заполонив тунель, і десь над пані Ельвірою почувся ляскіт колес потяга. Люди продовжували піднімати руки, а сила їхнього голосу штовхала потяг у тунель, стихаючи десь у темряві разом зі стукотом колес. Тоді люди замовкли та повільно опустили руки.

Налякана пані Ельвіра із зусиллям зробила крок угору, слідуючи бажанню втекти та забути все, що побачила. Але лоскіт у потилиці змусив її озирнутись. Примарні люди позадирали голови та пильно дивились на неї, тихо, спокійно та зовсім не зловісно. А тоді у передньому ряду почався рух, і кілька людей розступилися так, щоб з’явилось порожнє місце.

То не була погроза чи примус. То була пропозиція. Пропозиція стояти пліч-о-пліч, бути частиною, бути корисною. Не мати за друзів лише котів. Не радіти з того, що хтось звертає на тебе увагу, тільки щоб посміятись. Пані Ельвіра, налягаючи всім тілом на поручні, зробила ще один крок. Униз.