Сонлива Гейша
Я повертався з роботи пішки, не квапився, хоч і лив дощ, та ще й такий, що я вулиці навпроти не бачив. Та під парасолею трохи відчував себе під захистом, та повільно закрокував вулицею. Я живу в авторитарній державі, але маю добру репутацію. Я — журналіст, повелитель пропаганди, як люблять казати громадяни.
Намацав у кишенях штанів телефон свій, котрий придбав тиждень тому. Можу собі дозволити. Дощ трохи стихає та я пришвидшую ходу.
Вирішую перевірити стрічку новин, які сам і веду. Повільно клацаю на кнопки, щоб не помилитися літерами та не увійти на іншу сторінку. Червоний фон та посередині білий кружечок, що свідчить про завантаження сторінки. Довго щось, я вже встиг пройти половину шляху до свого маєтку. Інтернет-з’єднання надійне, та чого ж тоді чекати потрібно, як на пришестя Ісуса? Необхідно буде завтра звернутися до відділу системних адміністраторів, щоб усунули проблему, бо навіть мої нерви здають.
Нарешті, через кілька хвилин я бачу головну сторінку агентства, яким я керую. Перша шпальта — поправки до закону про освіту. Вона мені, звісно, не до вподоби, бо вчитися тепер мають право тільки сини імператора та його міністрів. У той час, як раніше це могли робити всі, хто проявив бажання. Але я мовчу, бо дітей у мене нема, а репутацію, на яку я працював роками втрачати не хочу. Я гортаю трохи вниз, та бачу новий випуск. Та біля нього завтрашня дата. Як так могло статися? Ми не могли такого зробити. Не можна публікувати випуск раніше часу. Я вже хотів телефонувати головній редакторці, щоб та прибрала, та побачивши те, що було на першій шпальті, я оторопів, руки мої перестали слухатися та я ледь було не втопив телефона в калюжі дощовій. «Учора о 19:45 у підземному переході на перехресті Картхойзерштрассе та Фрідріхштрассе було знайдено труп журналіста Зигмунда Альтера. Голову відокремили від тіла й залишили її поруч. Винуватця знайшли майже одразу — це сорокарічний безхатько, якого всі знали за протипартійні політичні погляди…»
Я навіть не помітив, як виявився в підземному переході. До мого дому залишалося хвилин п’ять пішки. Від статті мені стало моторошно. Може, це якась помилка, чи хтось із недоброзичливців хоче наглумитися? Я глянув на маленький годинник, що відображався в лівому верхньому кутку телефона. 19:30. У мене ще є час. Я можу встигнути.
Але, напевно, уже ні. Бо як тільки я доходжу до рогу, з якого вже має бути вихід, мені в бік упирається гостре лезо. Дідько, я справді помираю. Хто написав ту статтю? Чому я не пішов іншою дорогою?
— За свободу від авторитаризму, виродку!
Останнє, що я чую перед смертю. Своїм ножем він перерізав спочатку артерії, потім голосові зв’язки, трахею, та, нарешті, хребці. Я був при тямі аж до самих хребців та відчував весь той біль, який мені дарував неграмотний безхатько. Бо вмів би він аналізувати інформацію, або читати, то знав би, що я — останній нерозсекречений агент протипартійників у Імперії.
Кров моя залила брудну підлогу підземного переходу, де валялися недопалки цигарок та шприци з використаним героїном. Відокремлена голова дивилася просто на тіло, що помирало з кожним поштовхом чорної крові все більше. Неповторно. Мені подобається цей витвір мистецтва.
Моє тіло знайшли рівно о 19:45, а дурного бідолагу-безхатька — через десять хвилин. Поганий він убивця, бо сам став жертвою ешафота.
Імператор сам стратив того, хто вбив «протипартійника». Фантасмагорія чистого сюрреалізму.
А моя душа блукала по місту ще 40 днів і блукатиме далі. Я вирішив поселитися в тому переході.
Через декілька років підземний перехід на перехресті Картхойзерштрассе та Фрідріхштрассе закрили назавжди через велику кількість нещасних летальних випадків.
