Мене вбив мій мозок

Високий довгов’язий чоловік стоїть у дверному отворі, спостерігаючи за мною. Я знаю, що його ніхто, окрім мене, не бачить. Бо він — мій мозок, що відокремився. Так, моя голова стала надто тісною, щоб його утримувати, тому він вибрався на волю. Усі мої думки втілені в одну людину. Я ненавиджу його найбільше. Жити з ним нестерпно — він постійно насміхається з мене, підкоряє та робить дії, що не піддаються розумінню. Та попри це все, коли він тільки з’явився, мені стало легше із самим собою, я відчув, як думи мої страшні більше не тривожать мене. Навички писати та розмовляти я зберіг, бо це те, що тіло моє на автоматі виконує. Та все інше зберігається в ньому. Спогади, навички до аналізу та здібності до вивчення нового. Я не здатен виконати зараз навіть прості математичні дії, та жити мені стало легше.

— Про що ти думаєш? — напевно, я божевільний, раз розмовляю зі своїм мозком.

— Я копаюся у твоїх спогадах. Де ти вбив свою дружину, а потім дитину. Твої сексуальні потяги до дітей та мертвих, брехню. Про те, що ти психопат, який любив робити шибарі із кишок та струни для своєї скрипки із голосових зв’язок людей. Ти діставав їх, коли бідолаги були при тямі. Ти такий виродок, що мені стало бридко знаходитися у твоїй черепній коробці.

Я розізлився та вдарив його кулаком із розмаху, та тут же відчув такий гострий біль у голові, що думав втрачу очі.

Чоловік впав на землю, та лише розсміявся:

— Що, правда очі коле, так? Мене, на відміну від своєї дружини, ти не обманеш. Бо я і є ти. Я є твої спогади, думки та надії. Я знаю все про тебе, у той час, як ти спроможний тільки писати та розмовляти. Я маю тотальний контроль над тобою.

Чи справді він є тим, за кого себе видає? Може, він тульпа, яку я вигадав, щоби не вмерти із самотності? Та тульпа, ніби-то не вміє встромляти ножа просто в серце, не вміє вбивати…

Господи, що я скажу іншим? Мене вбив мій мозок? Суспільство й так насміхається з мене, то що, стати мені геть посміховиськом?

Я помер і за мною мій мозок. Нас обох відвезли в морг. При розтині під моєю черепною коробкою не знайшли нічого, а коли різали чоловіка в червоному, то виявилося, що все його тіло складалося з мозку. У нього не було ні серця, ні шлунку. Суцільний мозок. Це викликало доволі бурхливий резонанс.

Уже наступного дня на першій шпальті газети написали, що труп серійного маніяка-вбивці знайшли без мозку в черепі. Ніяких слідів хірургічного втручання знайти не вдалося. А про людину-мозок усі вирішили замовчати. Почнеться паніка.

Через п’ятдесят років після моєї смерті біля кожної людини ходив чоловік у червоному. Вірус відокремлення мозку набрав обертів та імунітету не було ні в кого. Розповсюдником став я.

А мені вони не вірили. Коли я кричав, що ось, гляньте, мій мозок тиняється біля мене. Вони просто думали, що я збожеволів. Жінка в білому халаті сказала, що в мене просто розумовий розлад. Я все добре знав.

Мене вбив мій мозок. А скількох убив я?

Адже це він породжував усі ці думки про жорстокі вчинки. Він теж винен. Навіть більше за мене, бо я лише підкорявся його наказам.

Найбільший страх — невидимий.