Губатий Чабан
Це був звичайний сербський ранок. Мілош вийшов зі свого будинку. В руках у нього було дві чашки ароматної кави. Його дочка Софі каталася на гойдалці, а Енн, його дружина, посміхаючись, малювала її. Він дуже любив свою кохану. У нього ніколи не з'являлося думки зрадити чи завдати якоїсь шкоди їй, навіть навпаки – він вважав це огиднішими речами у цілому всесвіті. Він підійшов до неї і, давши їй чашку кави, сів поруч із нею і обійняв її. Незважаючи на безпеку цього відокремленого від цивілізації особняка, тільки з Енн він почував себе в безпеці.
Раптом на територію будівлі впала якась пташка. Мілош підійшов подивитися на неї ближче. Це була не просто звичайна пташка, як ластівка, що прилітає посидіти на гілці яблуні – це була мертва істота. Її крила були переламані, шия буквально звернута на 180 градусів, а очі… очей не було. Але це було неможливо, бо тільки одне чудовисько здатне на таку жорстокість, а він власноручно застрелив його і спалив тіло на випадок, якщо його хтось захоче якимось чином воскресити. Ця людина, Вессел, заслужила смерті, надто багато невинних загинуло від рук цього маніяка. Він пам’ятав, як це чудовисько самовпевнено взяло собі ім’я “Вессел Рятівник”, нібито через вбивства сотень та тисяч людей можна врятувати людство від неминучої катастрофи.
Кожен, хто бачив Мілоша, був упевнений – цього амбала нічим не можна було налякати чи здивувати. Одним своїм існуванням він наводив страх на кожного, хто його знав. Але саме в нього зараз серце почало шалено битися від страху.
І навіть у цій ситуації для нього була найважливішою безпека Енн та Софі. Не встиг він відправити їх у бункер, як трава стала рожевою, а небо набуло кривавого червоного відтінку. Почалося. Він підготував пістолет, який завжди тримав у кишені шкіряної куртки. Пройшло 2 хвилини і 14 секунд з падіння трупа ластівки, як ВОНО прорвалося через товсту бетонну огорожу. Він думав, що це буде повсталий з попелу Вессел, але це було щось інше. ВОНО було середнього зросту, схоже на людину, із жіночою фігурою. Під рудим каре, на місці обличчя, були білі порожні очі, з яких лилася кров на бліді щоки, під якими була маніакальна посмішка. Тіло ж було вдягнено в безрукавний костюм болотного кольору зі вставками гірчичного кольору – так само, як і у Вессела. Ця істота не торкалася землі, а просто наближалася до Мілоша, левітуючи у повітрі. Воно лише повторювало чотири слова невідомою мовою, що звучали як:
СПАКГЛ ЛОКЕН МІЛОШ ШУВАД
Повторювало воно ці слова не звичайним голосом, а ніби його говорили десятки голосів одночасно. Водночас на місці рук почали утворюватись фігури кислотного кольору.
Мілош почав стріляти в істоту, але кулі зупинилися перед нею, їх огорнуло силове поле зелено-кислотного кольору і двома рухами лівої руки вона відправила кулі в бункер, пронизавши ними серця його дружини та дочки. Відразу після цього він побіг у бункер, але в цей момент істота зупинила його в просторі і підняла вгору, пробивши головою стелю коридору, і об'єкти кислотного кольору відрубали йому ноги. Мілош закричав від болю, а в цей час слиз кислотного кольору з цих об'єктів продовжував роз'їдати його тіло, і за кілька секунд від Мілоша нічого не залишилося. Після цього вона піднялася на двадцять метрів від землі і стерла з реальності особняк. Цього дня загинули болісною смертю від рук цієї потвори десятки охоронців та інших невинних людей.
Наступного дня в газетах справді з'явилася новина про смерть Мілоша – найбагатшої та найвпливовішої особи Югославії, який нібито помер на самоті від інсульту вночі на вулицях Белграда. Тіло було абсолютно цілим. Зникнення особняка нікого не цікавило, адже всі, хто про нього знали, виявилися мертвими з різних причин. Ніхто ще довгий час не знав про жахливі кошмари того ранку, поки не з’явився сімнадцятий Гепард правосуддя – Карі Діас.
