Кінець усім стосункам

— Здохни! – волав Марк, вчергове встромлюючи лезо ножа у тіло Марини.

Серце хлопця билось наче восьмициліндровий двигун боліда, що несеться зі швидкістю 300 км/год. І нічого його не зупинить, допоки не закінчиться паливо: лють.

Від нескінченних ударів груди дівчини перетворились на решето. Обличчя в обох покриті бризками крові, як і усе довкола. Та на відмінну від Маркового, Маринине обличчя вже певний час нерухоме. Пусті очі вдивлялись у стелю. З кутиків губ скочувались останні краплі крові.

Лезо продовжувало входити у тіло, час від часу натрапляючи на ребра. Час між ударами збільшувався. Лють згасала, як і запал.

Марк востаннє всадив лезо у те, що залишилось від Марининої грудної клітки. Ніж не діставав. Не хотів його торкатись. Так само як і тіла дівчини.

— Це я тебе кидаю! – загорланив Марк у пустоту й пішов на кухню.

Всівся за стіл, роздумуючи, що робити далі. «Розчленувати» – перше, що прийшло на думку. Але це відразу відкинув. Занадто багато клопоту. Хоч можна було б залишити голову й висушити її. Він бачив такі колекції у багатіїв європейців. Але вираз Марининого обличчя йому зовсім не подобався. Та й спосіб висушення не так-то й легко знайти.

Залишити тіло чи банально викинути у сміття теж не варіант. Трупний сморід швидко приверне увагу сторонніх. А свіжі сліди приведуть до нього. Вивезти тіло у ліс теж задача не з простих. Повсюди тиняються поліція та військові. А в ночі: комендантська година.

З’їсти? Канібалізм, звучить страшно, але що тут смертельного? Тоді все-таки прийдеться зайнятись розчленуванням. Та й місця для усього тіла у морозиловці мало. Хіба що в банки закатати.

Від забавності думки аж посмішка розквітла на Марковому обличчі. Від думки про їжу забурчало у животі. «Треба перекусити» – подумав Марк. Хлопець відкрив холодильник: він як завжди порожній, якщо не зважати на залишки скислого молока та напівпорожню банку соусу. Він оглянув кухню. В очі впало лише кілька скибок хліба. Звісно ж черстві. Він не пам’ятав коли його купував. Буде за щастя, якщо хліб не покрився цвіллю.

Але одним хлібом і молоком ситим не будеш, то ж Марк почав шукати чим ще підживитись. І відразу згадав про Марину. «А чому б і ні?» – подумав Марк й пішов до тіла. Він присів навколо неї, промовляючи про себе:

— Що ж краще вибрати? Цицьки? – він розірвав залишки майки поглядаючи на понівечені груди. – Ні. Тут вже я накремсав достатньо. Вареничок? – на мить задумався. – Теж погана ідея. Напевно там жир та шкіра. Та й голилась вона давненько. А от сідниці. Тут вже буде чим поласувати.

Марк перевернув тіло й почав стягувати джинси та труси.

— Фу, блядь! Вона ще й обісралась. – закричав хлопець. – І як я цього раніше не помітив. Аж вивертає.

Попри побачене, голод не зник. Він натягнув абияк джинси, аби не заляпати лайном килим. «Печінка» – виникла думка в голові, і посмішка заграла новими барвами. Він дістав із грудей ніж й задумався. В голові промайнуло кілька шкільних уроків біології, проте, де знаходиться печінка згадати не зміг.

Він розрізав вздовж плаский живіт дівчини й взявся діставати кишки. Спочатку повільно, але коли закінчилось терпіння: вивалив усе одним різким рухом.

— Шлунок, підшлункова… – перебирав Марк. – О, печінка! – радісно вигукнув хлопець.

Він вирвав печінку із тіла й пішов на кухню. Дістав сковорідку й поставив її на газ і взявся нарізати орган. «Ще десь була цибуля» – подумав Марк й заглянув в одну із шафок. Нарізавши цибулю й печінку, він кинув усе на розігріту сковорідку. Їжа зашкварчала. Не втримавшись, Марк кинув один кусень собі до рота й задумався чи не шкідливо їсти сиру печінку.

— Пофіг. – про себе промовив хлопець.

Пролунав дверний дзвінок. Марк застиг від несподіванки та все-таки підійшов до дверей. Оля.

— Привіт. Маринку не бачив? – промовила дівчина, а в очах заграли бісики.

— Ні. – відказав Марк.

— Ти вже сказав їй про нас? – Марк кивнув головою. – Розважимось?

Дівчина грайливо зайшла до квартири, але перед входом до кімнати закричала. Марк приставив до неї ніж і промовив:

— Заткнись! І посміхайся.

Оля ніяково натягнула посмішку, а по тілу пройшов мороз. Марк всадив ніж у живіт. знову і знову, поки та не впала.

— А ось цю голову можна засушити. – задоволено промовив Марк.