Моя Мартуся

Я добре пам’ятаю день, коли вона вперше з’явилась на майданчику. Маленька, худенька, з двома коротенькими кісками товщиною з мишачі хвости. Спершу трималась осторонь, як і я, ні до кого не підходила. А потім несподівано попрямувала до мене.

— Я Марта. Мартуся. Будемо друзями?

Я відклала вбік палицю, якою малювала по землі, і насторожено подивилась на дівчинку. Мабуть, якби у мене вже був хоч один друг, якби був хоч хтось, хто дивився на мене, як вона — саме на мене, а не крізь мене — я б відмовилась. Чимось вона мене лякала. Надто пильним поглядом? Надзвичайною блідістю?

Але у мене нікого не було. Я кивнула. Мартуся засяяла щирою усмішкою, і мою настороженість ніби вітром здуло.

— Це єдиноріг? — Вона поглянула на малюнок. — Гарний. Маєш талант.

Після цих слів моя нова знайома здалася десятилітній мені чи не найкращою людиною на світі. Ніхто окрім тата не казав мені, що я маю талант. Але й то було давно. Ще коли була жива мама. Коли не було мачухи. І близнюків.

— Думаєш? — перепитала я, не знаючи, що казати.

— Впевнена, — відповіла Марта і, присівши поруч, взяла мене за руку. — Ми ж подруги? — перепитала, перехопивши мій здивований погляд. — Подруги завжди тримаються за руки.

Я відчула себе незатишно, та сперечатись не стала.

Адже вона помітила мене.

Я була їй вдячна.

***

— Ненавиджу!

Я зі злістю стукнула кулаком по лавці, і хотіла зробити це ще раз, але Мартуся перехопила мою руку.

— Не треба.

— Угу, — буркнула я вже не так сердито: вона вміла заспокоювати. — Уявляєш, близнюки дістали мої зошити, розмалювали, а вона говорить «треба краще ховати свої речі». Говорить «ти знаєш, що тут малі діти». Не-не-ви-джу!

— А тато що?

— Тато… Вона жалілася, що бракує грошей і він знайшов ще одну роботу. Тепер я взагалі його не бачу. Не життя, а пекло!

Мартуся погладжувала мою руку і мовчала. А я крадькома милувалась нею. Вона дуже змінилась, з гидкого каченяти поступово перетворилась на прекрасного лебедя: струнка, волосся густе і блискуче, обличчя сяє свіжістю…

Тепер поряд з нею гидким каченям здавалась я: худа, бліда, завжди втомлена. Та що дивного? Я — напівсирота, до якої ніколи і нікому нема справи. Навіть татові.

Лише Мартуся залишалась завжди поруч.

Я була їй вдячна.

***

Коли я стала все частіше непритомніти, тато відвіз мене до лікарні. Взяв відпустку. Був постійно поруч. Як колись. Навіть мачуха інколи прибігала і приносила щось з домашньої їжі.

Марта теж щодня приходила. Сідала поруч і, міцно стискаючи у своїй долоні мою, читала мені книгу.

Я почувалась щасливою. Хоч радісного насправді було мало.

— Я не можу поставити їй діагноз, — розводив руками лікар. — Вона абсолютно здорова, але…

Але мені ставало гірше.

— Дитя, ти гаснеш, — заговорила одного дня до мене старенька медсестра. — Я вже бачила таке. Хтось відбирає твоє життя. Хтось, хто часто поруч.

Я насупилась, а вона простягнула мені срібний хрестик.

— Ось, це захистить, нечисть не наблизиться. Одужаєш, побачиш.

Це звучало дико. Та чого не зробиш, коли навіть підйом з ліжка стає схожим на подвиг?..

Того дня Марта вперше не прийшла. Не було її і в наступні дні. А я швидко одужувала.

Батько повернувся до роботи. «Тобі краще», — пояснив він, опускаючи погляд. Мачуха теж перестала приходити: «Ніколи мені, вже набігалась».

І я зрозуміла, що нічого не зміниться.

Хоча ні, зміниться. Тепер я буду по-справжньому одна.

Трохи повагавшись, я викинула хрестик за вікно.

За годину Марта вже стояла на порозі палати. Вона здавалась виснаженою.

— Можна?

Голос звучав нерішуче. Я кивнула. Вона підійшла до ліжка, присіла на край і заглянула в очі. Вона знала, що я все знаю. Я бачила це в її погляді.

Її рука невпевнено смикнулась до моєї, але спинилась на півдорозі. І тоді я сама вклала свою руку в її долоню.

Тепер я це відчувала. Відчувала, як щось (життя?) перетікає по моїй руці до неї. Бачила, як рожевіють її щоки, яскравішають очі. А я знов слабшала. Вже не повільно, а дуже швидко.

Я мала б злякатись. Або розлютитись. Але не могла. Пригадувались чомусь тільки найсвітліші миті нашої дружби.

— Ти хоч любила мене? — запитала я.

— Дуже. Завжди любитиму.

— Навіть коли мене не стане?

— Звісно, — кивнула моя Мартуся.

І я, усміхнувшись, закрила очі.

Я була їй вдячна.