Сам собі творець

Де і як я збожеволів, уже не пам’ятаю. Певно, як прийшли до власті тоталітари, та й тоді. Я йду сірим-сірим містом, що, наче свинець, стискає мене в обіймах, на голові моїй — терновий вінець правосуддя, а в руках кинджал, що вирізає правду на серцях людей. Голодні собаки вигризають людські кістки біля парканів забруднених кров’ю святою. Я окропив ту браму. Діти покалічені грають у м’яча, та тільки згодом, придивившись, побачив я голову людську, що ще сипле на землю червоні рубіни, а дід танцює на майдані свій останній танець божевілля в стилі буто.

Кімната моя пропахла гнилизною, але це очікувано. Я — скульптор, тільки матеріал мій не глина чи гіпс, а люди. Ох, які композиції я створював, що в деяких шанувальників серце битися переставало.

Я підіймаю тіло дівоче, цнотливе — зараз творитиму шедевр. Каркас уже готовий, лишилося найцікавіше. Я кинджалом своїм роблю надріз на лінії росту волосся та пальцями пробираюся туди. Спочатку одним, потім усією долонею. Скальп на черепі найважче здирати. Дівча ще живе, бо я чую крики. Потерпи трохи та станеш ти мистецтвом чистим, як вода артезіанська. Черепна коробка вже просвічується, а обличчя саме відпадає. Я оголюю душі. Розкроюю її грудину, під якою ще слабенько б’ється серце, та пальцями вологими від чорної крові зариваюся всередину. Відчуваю, як пульсує востаннє її артерія. Дівча померло. Я розламую її ребра в протилежні боки та роблю янгола, з крил якого звисають шмаття плоті напівзогнилої. З порожніх м’яких очниць на ланіти закрапали криваві сльози, а я закінчував композицію: ламав, шматував та вплітав червоні троянди з бузком. Знімаю свій терновий вінець та вдягаю їй на голову, що бовтається без очей на зламаній шиї. На ланітах сірих мертовних застигли рубінові сльози. Яка гармонія. Вручаю їй дитя, що зроблене так само як і вона сама: без шкіри, очей та внутрішніх органів. Тільки серця залишаю, бо так їх зараз не вистачає людству. Терновий вінець дряпає кістку черепа, через яку сочиться рожевий мозок.

Я вмиваюся кров’ю, п’ю її, куштую на смак. Стіни сірі надумані пливуть переді мною, бо бачу я найвищу точку задоволення. Ця композиція — найкраща, мій повторний дебют. Кислота виїдає мені мозок, бо я відчуваю такий нестерпний біль, що вириваю свої очі просто пальцями. Кров дівчини й дитини змішуються з моєю. Це неперевершено, так солодко і млосно, що зуби мої ламаються під натиском щелеп. Йду до пізнання себе через самознищення, сам собі я ті крила обламаю, повиїдаю, щоб до сонця не літати. Тільки я, тільки людина в центрі Всесвіту, чистий екзистенціалізм. Суспільство мене придушило, та зараз я втоплю його в крові. Крик мій чує сам диявол із пекла, бо знає, що спадкоємець на порозі.

Я беру до рук кинджал та виводжу на серці дівчини два слова. Ad libĭtum. Вільно. Істинну твердив: мій кинджал вирізає правду на серцях людей.

Зала готичної галереї набита людьми, та тут є лише один експонат — мій. Але це не головне. Люди в захваті, аплодують стоячи, викрикують, що я геній, та то є неправда. Бо вони не бачили головного мого творіння. Я стаю на п’єдестал та повільно засовую свій стилет, що є стилосом, який пише правду, собі під шкіру. Не відчуваю болю, бо він став чимось другорядним. Я вчепився пальцями за ребра та з хрускотом розвів їх убік. Кишки мої, як гірлянди, посипалися вниз вогниками, що вже давно дали збій. Суспільство випалило мені крила, та я зрощу собі нові. Я сам собі творець.

Далі, наче всі світла галактики разом повимикали: стало темно та так лячно.

Я вже не побачив, як ці люди, що так аплодували мені, їли моє м’ясо, порожні очниці, які такі смачні, коли засолені чи в’ялені, та серце. Так, воно їм потрібно.

Тільки крила мої не чіпайте. Дозвольте, хоч після смерті політати.