Історія одного племені

Їх об’єднала не спільна мета, не спільні клубні інтереси, навіть не улюблений рок-гурт чи футбольна команда. Всього цього більше немає. Просто вони єдині, хто вижив після Білого спалаху. З планети зникла цивілізація, зникла флора і фауна. Зникли рептилії, котрі вижили першого разу. Будь-яка випадково вціліла насінина, всихала на випаленій землі.

Ні про який порятунок, ні про яке продовження людського роду мови не йшлось. Жінки, які наважилися народити – помирали, бо зачаті після Білого спалаху діти мали аномально великі голови і при пологах просто вбивали своїх матерів. Та й самих новонароджених важко було назвати людьми. Це мутовані істоти зі спотвореними тілами. Останні люди – народжені ще до спалаху – збивалися в зграї, утворювали племена. Завдання племені – пережити ще один день. Усе, чим вони займались – пошук їжі. Будь-якої. Шкіра крокодилів, хутро оленів, викинута на берег туша акули, коріння рослин, мертві одноплемінники. Залишки вцілілих ходили пустками, розгрібали ґрунт, зазирали під каміння. Кожен працював на плем’я, але думав виключно про себе, не соромлячись приховати у потаємній кишені торби почорнілий корінець, хітиновий панцир краба чи жука.

Вздовж берега моря, яке стало схожим на прокислий кисіль, тинявся хлопець. Голі надбрівні дуги, повіки без вій не захищали очі від поту і пилу. Облисіла голова вигорала на палючому сонці. Майже прозора шкіра щільно обтягувала кістки, неначе скелет обмотаний плівкою.

Хлопець без надії розкидав палицею сіно водоростей, пальцями ніг длубав мокрий пісок. Відкинувши чергову купу лахміття, він угледів перламутровий блиск. Хлопець змахнув піт з очей, придивився. В почорнілому гамузі лежала мушля. Закрита мушля. Жива.

Він підняв її мов скарб усього життя. Її блиск зачаровував приворожував, водночас провокуючи бурчання в животі.

— Така тендітна, така маленька. – Його пальці, ледь торкаючись, гладили панцир. — Скільки в тобі м’ясця? Не більше чайної ложки. Що це для племені? Крапля в морі, а для мене самого зможе відтягнути смерть ще на кілька годин.

Тінь закрила сонце.

— Що це тут бурмочеш?

Хлопець озирнувся і в той момент світ захитався, голову наповнив болючий дзвін, в очах замерехтіли спалахи. Оговтався вже лежачи на піску. Над ним нависав одноплемінник з масивним дрючком у руці. З його голови вітер клаптями зривав волосся і відносив уздовж узбережжя. В очах палала лють, на кутастому обличчі грали жовна.

— Заникати хотів?

— Я… ні…

Невидючий погляд лежачого намагався зосередитися на нападнику, але паморока робила все розпливчастим, у роті відчувався присмак крові.

— Все для племені! – вигукнув чоловік, вдаривши хлопця. Він бив знову і знов. Дрючок трощив кістки рук, ребра, розсікав шкіру на обличчі. Останній удар прийшовся на гортань. Хлопець хрипло видихнув і обм’як. Зі стиснутої долоні викотилась перламутрова знахідка.

Чоловік з дрючком схилився над тілом, та прошепотів над самим вухом:

— Ну що, відтягнула ця устриця твою смерть?

Він не чекав відповіді, адже мерці не говорять.

Мушля зникла у потаємній кишені наплічника вбивці.

— Я його тут і знайшов. Коли підбіг – він уже не дихав. Не знаю, мабуть, від голоду, – говорив чоловік решті племені. Сірі, знеможені люди зібралися навколо мертвого хлопця. Всі бачили побите обличчя, синці і забої на тілі, дрючок в руці чоловіка. Всі розуміли, що сталось, але мовчали. Навіщо щось говорити? Тепер у них є їжа для всього племені. З’явилася впевненість у сьогоднішньому дні, а назавтра кожен мав щось у власній потаємній кишені торби.