гіпнагогія: сороковини

Тільки-тільки втома бере гору. Тільки-тільки тіло розслабляється і дає змученій свідомості вирушити в рятівне небуття... Три бісові ночі без сну.

А чому так...? Та, втім, не дуже то й важливо. Правда...? В будь-якому випадку.

Четверта болюча доба повільно перекочується в просторі стрілкою фантомного годинника. Десь там, десь за межами свідомості час все ще тече своїм звичаєм, а всередині гнилої черепної коробочки на заміну хворобливих метаморфоз приходять заспокоєння та безтурботність. Відчуття такі м’які-м’які, невагомі.

Немов безформне тіло ширяє в теплому коконі з цукрової вати.

Огорнуте його улюбленими ласощами від гранітового випаленого волосся до відрослих нігтів на пальцях потворно худорлявих ніг. І смак цей — блідо-рожевої крихкої хмаринки — осідає на кінчику язика, безжально дряпає рецептори… Безпардонно забивається в ніздрі, не дозволяючи вдихнути на повні груди. Заповнює улюбленим солодко-нудотним запахом давно прокурені легені. Так добре… Приємно до нестями.

А коли тепло рідного дихання із нотками зеленого чаю торкається щоки…

З глузду можна з’їхати. Чи він уже...? Ну, зійшов. Зі шляху істини. Ні? Неважливо.

Але від нав’язливих думок, що настирливо стукають у віскі з надією проникнути глибше, у самі завитки мозку, брови сповзають до перенісся. Щось заважає, щось не так… Під закритими повіками розмитий силует обходить то з того боку, то з іншого.

Притирається, лащиться, немов сліпе кошеня.

Усміхається.

Трошечки криво — інтуїтивно впізнаванні риси обличчя косять з однієї сторони.

Юстин хоче його покликати, навіть рот відкриває, але ні стурбованого імені, ні будь-якого тривожного слова, ні хоч якогось жалюгідного звуку видавити не виходить. Лише колючі мурашки від загривку до попереку розбігаються. Відчуття, ніби замість рота в’язка жижа... Руки машинально підриваються до лиця — кінчики крижаних пальців одразу обпікають столітні мішки під очима. Марно. Пульс прискорює нерівний ритм.

Дихати теж дуже складно. Щось тисне на грудну клітку, щось закладає, закупорює горлянку, а кожна наступна спроба набрати в легені кисню провокує нову хвилю притупленої різі у районі яремної западини між гострих ключиць.

Думки розбігаються по кутках з несамовитим писком, мов щури серед відкритого моря на кораблі, що тоне. Як давно він тоне? Як давно йому сняться химерні карикатури?

Тільки в капкані із ребер несамовито б’ється німе «Тарас». Колотить по прутах пастки, тріпоче до роздертих разючих ран... Імпульси болю нещадно луплять по серцю. Сон. Це все сон! Просто ілюзія, ігри уяви, каверзи свідомості.

Нічого не розібрати. Зір втрачає сили в одну мить.

У наступну включається на запасних генераторах слух. І шкіра.

О святий диявол, милостиві боги, грішні душі...

Очі різко відкриваються, позбавляючи від ще не остаточно сформованих привидів хворої фантазії, але все тіло тут же ціпеніє від жаху. Дихати більше не хочеться.

А ось жити напрочуд так.

І перша думка набатом по скронях — де Тарас?

Хтось трясе за плече. Не Тарас трясе за кістляве плече.

Хтось нависає громіздкою страшною тушею, теліпає зі сторони в сторону так недбало, що Юстин то ледве не перекочується з боку на спину, майже опиняючись лицем до лиця з невідомою істотою, то майже втикається носом в затягану часом постіль, з’їжджаючи з подушки... І при цьому воно просто дико регоче. Гучно, заливисто…

Задоволено.

Коли звідкись з-під стелі долинає чергова гучна метушня, що стало вже регулярним ночами… Виснажена психіка не витримує — відключає всі механізми, гасить свідомість на лічені секунди… І кошмар відступає, підморгнувши наостанок яскравим спалахом, що осяює тісну кімнатку й змушує з останніх сил замружитись.

А наступне просвітління — Тарас. Торкається в районі щиколотки, що поколює переляком, поверх зношеної старістю ковдри. Невагомо. Занепокоєно і… Заспокійливо.

Тепер дрібні витівки, що залишились, втрачають значення. І мізерні точкові відблиски в непроглядній темряві, і виразне шарудіння в протилежній частині спальні…

Та взагалі все на світі тьмяніє, коли Юстин різко розвертається та стикається поглядом із коханим. Живим, неушкодженим, спокійним. Так часто буває. Просто нічні жахи. Подумаєш! Реалістичності сновидінням не позаздриш, а все тому…

Тому що… А... чому?

На підкірці мозку миготять картинки, відновлюючи хронологічний порядок подій, поки його якось вмить відпускає. Самотність. Кохання. Бідність. Відносини.

Співчутлива посмішка спотворюється. Смерть. Куточки губ, глумливо здригнувшись, розповзаються вгору, замінюючи красиве обличчя гримасою зі... сну? Ні, реальності.

Тарас мертвий уже сороковий день.

І без винуватця коханого звідсіля не піде.

Його останній ніхто не чув…

Несамовитий крик Юстина цієї ночі теж. Не чутно. Нікому.