Хвостатий Мутант
– Мамо, диви, гулі! – Андрійко вказував пальчиком кудись за кущі.
Оксана відвела погляд від телефону й посміхнулася сину. Такий малий, а такий допитливий. У його віці весь світ здається сповненим таємниць і пригод. І навіть звичайні, доволі бляклі та буденні речі він сприймає зовсім інакше. У нього що крокодил, що ворона викликають однаковий захват.
– Мам. Мам. Можна я збігаю до них?
Хлопчик схопився за штанину джинсів матері й глянув на неї своїм щирим (але добре натренованим) благальним поглядом.
– Ну будь лааааска! Я буду чемним та обережним. Чесно.
– Добре. Але швиденько. – Оксана ніколи не могла перечити сину в таких милих ситуаціях. – Туди і назад.
– Ура! – Закричав малий і ракетою побіг вперед. – Гулі-гулі-гулі!
Він пронісся стежкою і зник за кущами. Оксана чула його щасливі крики та сміх. Минуло хвилин п’ять і хлопчик прибіг назад. Його очі сяяли від захоплення.
– Їх було аж вісім. Я всіх порахував. Такі смішні. Сірі. Походжали діловито. Щось з землі підбирали. – Андрійко почав незграбно перебирати ногами, мавпуючи побачене.
Мати засміялась і пригорнула сина.
– А хочеш підемо їх погодуємо? – Спитала вона.
Малий аж підскочив.
– Правда? Можна?
– Звичайно. Я навіть дещо з собою прихопила, що може їм посмакувати.
Оксана встала з лавки і Андрійко схопив її за руку. Вони пройшли стежкою і за хвилину опинились на невеличкій галявині. Посеред галявини у траві копирсались гулі. Вони зазирали собі під лапи та постійно воркотіли щось собі під ніс. Поява матері з сином практично не викликала у них зацікавленості.
– Бачиш – їх вісім. Я правильно порахував. – Гордо проказав малий.
– Ох ти і розумник. Ну що, годувати будемо?
– Так! А чим?
– Найкращим смаколиком. Їм точно сподобається. – Оксана змовницькі підморгнула.
Вона відкрила сумку і дістала з неї людську голову. Шкіра, вкрита трупними плямами, вже почала розкладатись. Пусті очниці та запалий ніс були наповнені гноєм. А з відкритого рота назовні телепався чорний язик.
– Фєєє. Яка гидота. – Скривився хлопчик.
– То ти так думаєш. А для них це смачніше за найбільший шоколадний торт.
Оксана хитнула рукою та кинула голову в сторону гулів. Та впала і покотилась м’ячем по траві.
– Дивись уважно, що зараз буде. – Мати присіла біля сина.
Відчувши запах мертвої плоті гулі на якусь секунду завмерли. Лише їх великі пащеки з рядами кривих зубів беззвучно відкривалися і закривалися. А за секунду найбільший гуль одним стрибком, випереджаючи інших, опинився біля голови та схопив її вузлуватими пальцями. Піднісши її до рота він висолопив свого довгого язика й почав вилизувати гнійні очні западини. Голосне чавкання заглушило всі звуки довкола. Втамувавши спрагу, великий гуль постукав кісточками пальців по маківці.
– Наче кавун перевіряє. – Прошепотів Андрійко.
Видно результат маніпуляцій не дуже задовольнив гуля, тому він лише відкусив у голови праве вухо. А її саму пожбурнув прямісінько у своїх одноплемінників. Ті здійняли страшенний ґвалт у спробі вибороти поживу для себе. Вони борсались, кусались, дряпали одне одного довгими кігтями. Гармидер продовжувався, допоки великий гуль задумливо жував вухо. Та було видно, що шум дратує його. Тому він розвернувся до інших і почав пронизливо завивати та розмахувати своїми довгими лапами-руками. Бійка в мить вщухла. В страху перед своїм більшим родичем гулі кинулись в різні боки. За хвилину на галявині залишились тільки мама з сином.
– Ну що, потопали додому? – Спитала Оксана.
Всю дорогу хлопчик сповнений вражень безустанку проговорював побачене. Махав руками, повторюючи рухи гулів. Передражнював їх крики. Мати тихо сміялася і підтакувала йому.
Коли звечоріло і час було лягати Андрійко покликав маму.
– Ма, заспівай мені колискову. – Попрохав він.
Оксана сіла на край ліжка, взяла малого за долоню, і заспівала старої колискової, яку сама любила й часто чула від своєї бабусі.
«Люлі, люлі, люлі,
На могилах гулі,
На могилах гулі,
Крутять пальцем дулі.
Стали думать і гадать,
Чим дитятко годувать:
Чи пліснявою, чи грибком,
Чи сіресеньким мізком».
