Бажання

— Що ви закінчили?

— Політехнічний… от місяць як.

— І хочете працювати у нас? — жіночка, яка проводила співбесіду, зробила здивований вигляд.

— А чому ні? Не бачу, як моя освіта може цьому перешкоджати.

— Хм… Добре, ми вам передзвонимо.

Чергова розмова, черговий офіс, чергові двері, які знову зачинились, щоб не відчинитися знову. Було таке враження, що двері того самого Політеху настільки гучно стукнули після випускного, що їх відлуння прокотилось по всьому Львову, розповідаючи, який він невдаха. Або він просто не вмів спілкуватися з потенційними роботодавцями. Або йому просто не фартило. Або що завгодно з цього.

Богдан йшов вулицями навмання, повністю занурившись в свої думки, і не побачив чергового перехожого, якого мало не збив з ніг.

— Юначе! — вигук був хрипким, але доволі голосним. — Будьте обережним! — дідуган виглядав доволі бадьоро, хоч і був повністю сивий та зморшкуватий.

— Перепрошую…

— Про що ж ти так задумався, що людей не помічаєш?

— Та байдуже… — всередині щось клацнуло, здалось, що ще секунда, і він розплачеться. Тому далі він зробив те, чого від себе ніяк не очікував: почав, майже захлинаючись, розповідати діду, як приїхав до Львову з маленького села, старанно вчився декілька років, отримав диплом, і вже місяць оббиває всі пороги у пошуках роботи, як лазить на другий поверх гуртожитку до друга на курс молодше, бо своє місце вже звільнив, і як страшенно не хоче повертатися до села, де у нього все одно нікого не залишилось…

Слухаючи гарячковий монолог, старий уважно роздивлявся юнака. В якийсь момент Богдан звернув увагу, на темні, майже чорні зіниці очей. Це трохи лякало, але він вже не спинявся, поки не розповів свою історію до кінця.

— Можливо, я можу тобі зарадити. Якщо ти не боїшся, авжеж. — чорні очі наче намагались пробратися всередину. — Може, ти не дарма мене зустрів. Існує легенда, про яку не розказують екскурсоводи. Про пана Йозефа Вільчинського, який жив тут століття тому, і займався тим, що прийнято називати алхімією. Одного разу до його рук потрапили книги з кабали, і це вчення припало йому до душі. Не буду вдаватися у подробиці, але він справді багато зрозумів та зробив з її допомогою. Настільки багато, що про нього стало відомо як про дивного чудотворця. До нього ходили мешканці міста і навколишніх сел, просити допомоги, і він намагався їм зарадити, як міг. А коли помер та був похований на Личаківському кладовищі, то на могилу продовжували приходити ті, хто вірив, що він їм допоможе навіть з того боку світу. Можливо, тобі варто теж сходити до нього? Тільки зважай, що просити треба з повагою і обережно, добираючи слова, правильно формулювати своє бажання. Бо шуткувати з кабалою не варто, то потужна сила. Якщо, звісно, в це вірити.

Останні слова старий сказав не таким серйозними голосом, як промовляв до того, а посміхнувшись. Так, наче все це було звичайним жартом. Богдан стояв та ошелешено кліпав очима, навіть не знаючи, що думати. Ввідчувши, що пауза затягнулась, він пробурмотів “дякую”, і вже збирався втекти від дивного діда, але в останню секунду щось смикнуло його назад.

— Припустимо, я хочу спробувати. Як знайти це поховання?

— А я вже подумав, що ти злякався… Як зайдеш у головні ворота Личаківського, йди наліво, повз могилу Юліана Ордона, піраміду з левом у підніжжя, і аж майже до кінця. Серед старих поховань шукай надгробок Вільчинського, просто по прізвищу.

Наприкінці тижня Богдан не витримав. Вирішивши, що всі варіанти залишитися в місті, яке йому так сподобалось, будуть підходящими, він відправився на Личаківський цвинтар. Довго блукав величезною територією, перш ніж знайти потрібне поховання. Старий надгробок потріскався, і в цих тріщинах деінде стричали папірці, явно із проханнями до Вільчинського. Трохи подумавши, Богдан написав записку з лаконічним “Хочу залишитися у Львові назавжди”, встромив його у надгробок, і пішов, не обертаючись.

…Про аварію біля кладовища написало декілька видань. Авто, яке збило юнака, не знайшли, як і його родичів. Друг по гуртожитку розказав про Богдана, що знав, але цього було недостатньо, щоб прийняти рішення про поховання. Невідомо, що сталося б з тілом, але, по словам працівників моргу, один літній пан висловив бажання поховати хлопця за власний кошт. Оформлюючи документи, він обмовився, що має власну ділянку на краю Личаківського кладовища.