Пожирач кошмарів

Грошей вистачило на одну пляшку самбуки, яку домовились вихиляти просто перед входом у клуб, з горла. Ніякої естетики, просто максимально швидкий спосіб зайти вже у потрібному стані, дати затягнути себе на танцпол, наповнених димом цигарок, через який стріляли лазерні промені. Коли ви студенти, які обрали для себе готичну субкультуру, то гроші йдуть на чорні шмотки з секонду та вхідні квитки, а залишок — на щось міцне, що дасть змогу протриматись деякий час у тонусі. А там вже можна буде з кимось познайомитись, хто має трохи більше можливостей.

Високого худорлявого блондина у натовпі танцюючих вона побачила майже одразу. Власне, він був додатковою причиною, чого її сьогодні сюди тягнуло. Він приходив майже на кожну вечірку, зазвичай активно танцював, спілкувався та пив. Все, як їй подобалось. Максимально блідий (цікаво, який тональник він використовує), волосся скоріше витравлене, адже не буває такого сніжно-білого кольору, довгі гострі чорні нігті… Ежені, як вона підписувалась в інтернеті, була неабияк зацікавлена в тому, щоб з ним познайомитися. Він завжди йшов після 3 години ночі, і завжди один, як і приходив. Отже, деякі перспективи у неї були. Цього разу алкоголь надав їй сміливості, штовхаючи до незнайомця.

— Привіт, я Ежені, потанцюємо? — більш дурного варіанту було важко придумати, адже вони вже танцювали один навпроти одного, але весь ресурс забрала собі сміливість, а не логіка.

— Залюбки — його посмішка показала ідеально білі зуби, з дуже акуратними іклами, які важко було б помітити, якби вона не була так зацікавлена в його роздивлянні. Ох, невже їй так пощастило, і він прихильник готичних вампірських романів? Увага вже малювала спільні фото на міському кладовищі та заздрість подруг. Вона вирішила йти далі і почала торкатися його рук, наче випадково чіпляючи їх. Довкола був щільний натовп, який мимохіть підштовхував їх ближче і ближче. І коли Метью Белламі з Muse видав своє фірмове “Give me your heart and your soul”, Ежені вже готова була бігти з вечірки з цим красенем. Наче читаючи її думки, він нахилився до неї і прошепотів “Ідемо?”.

На католицькій частині кладовища миготіли поодинокі лампадки, які залишились від Дня Всіх Святих. По дорозі сюди незнайомець (так, вона все ще не спитала його ім’я) звідкись дістав пляшку червоного вина, і ось вони вже сидять на пагорбі, дивлячись на мовчазну територію під ними.

— Які сни ти бачиш? — питання застало Ежені зненацька.

— Ну, як… сни як сни. Різні. Хороші і погані. Чому ти питаєш?

— Цікаво. Люблю слухати історії, які вигадує людській мозок без участі свідомості. Може, напишу колись книгу оповідань по мотивам різних снів.

У паузу після цих слів вклинилось виття якоїсь тварини, і Ежені здригнулась.

— Тобі не було страшно сюди йти?

— А тебе треба боятися? — вона намагалась сховати тривогу, яка почала рости, за посмішкою.

— Людей треба боятися, а мене ні. — його посмішка здавалась набагато більш щирою. Ось тільки ікла виглядали дещо більшими. Набагато, насправді більшими.

— Ти не попереджав, що ти вампір. — така собі спроба пожартувати.

— Так а я і не вампір. Чи ти злякалась ікол? — його обличчя опинилось несподівано дуже близько біля неї. Слова застрягли в горлі і не могли звідти вийти. Хотілось кричати, але вона забула, як це робиться. Руки та ноги скував холод, не можна було пошевелитися, тільки спостерігати, як у незнайомця на очах змінюється обличчя, стаючи схожим на гігантську зміїну голову, а зуби стають все більшими. Після цього останній ліхтар вимкнувся. На кладовищі запала цілковита тиша.

На ранок дівчину у чорному знайшов, глибоко сплячою, на лавочці головної алеї, місцевий сторож. Він розбурхав її і різко звелів ушиватися додому і більше не пити на кладовищі. Вдома Ежені довго намагалась згадати події минулого вечора, але пам’ятала тільки самбуку перед клубом і ще — наче вона довго від когось бігла. Цей сон повертався ще не раз, у різних варіаціях, але завжди закінчувався однаково: зустріччю з чимось, що мало великі гострі зуби. Прокидаючись кожен раз він цього кошмару, вона довго не могла перестати плакати.

“Це був не найкращий сніданок. Наступного разу потрібно знайти когось з більш гарною уявою. Вампір, вампір… Скільки можна”. Натягнувши вже улюблений вигляд готичного юнака, він уважно вивчав репертуар одного з міських театрів. Треба було знайти щось більше моторошне, ніж підліткові дівчачі страхи.