Обеліск Чоґорі

Обеліск з’явився над горою вночі. Я прочитав про нього в новинах і, звичайно ж, не повірив. Не повірив навіть коли побачив зображення.    

Він впирався в пік гори Чоґорі. Вугільно чорний, чотиригранний, мов у “Космічній Одіссеї” Кубрика. От тільки тягнувся вверх наскільки вистачало ока, було схоже ніби хтось встромив лезо меча у гору. Одні казали – це знамення кінця, інші – передвісник другого пришестя. Всі сходилися на тому, що ніхуя не розуміють що це таке.

Потім у ЗМІ з’явилась інформація про нього: кожна сторона по шість кілометрів, з невідомого мінералу, що поглинав світло. Він поступово звужувався до низу. Коли з’явились перші кадри звідти, було видно що він впирається у скелю вістрям, не ширшим за ніготь на мізинці.

Паніка звичайно ж почалася одразу. Масова істерія, суїциди в сектах та й просто так. Титанічні об’єкти що з’являються нізвідки непогано дестабілізувати ситуацію на планеті. А я був впевнений – це корабель як у “Прибутті” Вільнева.

Напружився я коли у ЗМІ просочилась інформація про “висоту” обеліска. Чотириста п'ятдесят тисяч кілометрів. Більше відстані від землі до Місяця. Проте такий масивний об’єкт не мав своєї гравітації, і ніяк не впливав на траєкторію руху ні Землі, ні Місяця. Він тихо обертався разом із нашою планетою намертво прикутий до піку гори Чоґорі.

Поступово істерія вщухла. Всі хто хотів вкоротити собі віку через існування на планеті космічного обеліску – зробили це в перші кілька місяців.

Тож все якось йшло само по собі. Людство існувало, обеліск стояв, а я, який саме мусив обирати коледж – подався у MTI, хотів вивчати цю штуку.

Через десяток років про нього говорили не частіше ніж про гору з якої він стирчав.

А потім з’явився перший мученик.

Хлопчик років десяти. Вчені, що були на вахті знайшли його на обеліску, в метрі від основи. Він притискався спиною до поверхні, широко розкинувши руки і ноги. Він кричав. Точніше волав, мов тварина яку білують живцем. Це тривало весь день, і весь наступний день і всі дні після цього.

Звичайно ж його намагалися зняти, проте це було неможливо навіть зрізаючи м’ясо з його спини. Якась сила, притискала його до обеліска. Ми намагались просунути під нього металеві троси. Але коли ми запустили лебідку – вони прорізали його тіло до половини, проте він так і залишився прикутий.

Вбити ми його теж намагались. Медикаментозно, зброєю, потім повністю знищивши тіло. Ліки не діяли, рани затягували, а після повного знищення тіло за кілька годин з’являлось з сірого силуету на поверхні обеліска.

Хлопчик продовжував волати як тільки його легені відновлювались. Вахти у таборі біля обеліска довелося відмінити, вчені не витримували його вереску.

Звичайно ж від громадськості це приховували. Правда коли в мережі почали з’являтись сотні відео, як люди, у різних куточках світу злітають вгору розкинувши руки і летять у напрямку Каракорума то це стало зовсім неможливо. Спочатку сотні, а потім і тисячі подібних відео.

Мученики летіли в бік обеліска тисячами, з усього світу. Вони не помирали в польоті. Живими були навіть ті, що знаходились на висоті п’яти тисяч кілометрів. Оптика на супутниках була достатньо точна, щоб можна було побачити агонію на їхніх обличчях. На щастя, у космосі принаймні не було чутно їх криків.

Окремі ділянки обеліска були обліплені щільно, але по ідеальній сітці, деякі були порожні. Схоже для кожної людини тут було відведене своє місце. Мученики продовжували злітатись до обеліска безперервно. Ти міг просто жити своє життя, а потім бац, уже рухаєшся на зустріч вічній агонії.

За два роки близько двох мільярдів людей вже були на обеліску. Звичайно люди спробували вдарити по ньому ядерною бомбою, звичайно це не допомогло. Ті самі мученики виринули з поверхні вже за кілька годин.

Багато хто вкоротив собі віку в ті роки. Їх чекало розчарування – їх тіла почали зникати і виринати з поверхні обеліску. Вони доєднувались до агонізуючого хору мучеників.

Через чотири роки на обеліску залишилось не так багато вільних ділянок, а на планеті залишилось не так багато людей. Всі чекали своєї черги.

Я бачив на моніторі обличчя того самого хлопчика - першого мученика. Нічого не змінилось за ці роки, той самий вираз чистої агонії.

Цікаво, чи випаде мені місце з гарним краєвидом ближче до орбіти місяця?