Звуки музики

Я не думав куди мене несуть ноги. Зрадливі сльози заливали обличчя, я намірився їх приховати будь-що. Вже опинившись у вузькому коридорі, що вів до туалету, я витріщився на рвані рани лінолеуму. Прохолода підвального приміщення допомогла отямитися.

Здавалось, що трубами дзюркотить не вода, а кров цієї будівлі. Чомусь мене заспокоювали такі думки. Якщо сприймати цю школу мистецтв як старе чудовисько, то не дивно, що в ньому є місце неврівноваженому вчителю. Десь тут мали б поневірятися заковані дитячі мрії.

        Я повільно йшов, насолоджуючись атмосферою занепаду з легким нальотом музики. Онде за повислими дверима ховається рояль. Такий самотній, як чорний лебідь, якому вже ніколи не злетіти. Його вищерблені зуби-клавіші сумно всміхаються. Я проводжу пальцями обережно, щоб ненароком не потривожити його сон. Якийсь лоскіт на краю свідомості тягне вирвати товсті струни басів. Я опираюсь.

 Мої сльози висохли, а червоні смуги на пальцях, навпаки проступили яскравіше. Жаский удар лінійкою просвистів у вухах, наче директор щойно замахнувся. Я злякався і вибіг із закинутого класу. Кому лише спало на думку зробити туалет в такому місці?

Притисся спиною до дерматинових дверей, на плече посипались стара губка. Хтось порізав нутрощі монстра, відкриваючи його таємниці?

Я пішов далі — маю змити сліди слабкості й забратися додому. Але це місце заворожувало, натякало. І чому я так довго уникав його? Раніше здавалося, краще хай мій міхур лусне, ніж спускатися в підвал.

 Я провів рукою по стіні, тиньк замастив пальці блідо-жовтим нальотом. Тебе теж не розуміють, ліплять з тебе того ким ти бути не хочеш? Здається, колись тут була лічниця при жіночому монастирі. Скільки страждань бачили ці стіни, скільки шепоту вислухали? Тепер вони мали наповнюватися дитячим сміхом і музикою. А натомість впивались кров'ю з мозолів і сльозами. Може, пора пустити кров тим, хто на це заслужив?

Я продовжив свою мандрівку. За одним дверима ховались поламані стільці та крісла, наче ребра чудовиська. За іншими коробки з сотнями партій для різноманітних інструментів. Може, це загублений голос монстра? А за останніми ховалось диво — арфа. Ніхто не навчався грати на такій, мене дивувало, що вона загублена тут, а не стоїть на п'єдесталі десь нагорі. Шепіт мовчав, дім затамував подих.

Я провів пальцями по вигинах інструменту, стираючи пил, а тоді випадково зачепив струну. Легкий звук відбився від стін і завмер. Не можна, щоб звір прокинувся, я наполохано позадкував.

В коридорі на мене здивовано витріщився хлопчик. Я здогадався, він навчається на ударних. Єдиний чинний клас в цьому підвалі із дивним номером "00".

Він, напевно, зауважив мою тугу, а може бачив як я тікав з кабінету, після уроку в директора. Його обличчя майже дзеркально відобразило мої почуття. А сірий костюм і надміру бліда шкіра пасували до настрою. Здавалось, навіть сонця не існує і всі кольори зникли. Поки він не заговорив:

— Я допоможу?

— Чим? — спантеличився я.

— Заберу твій розпач? Ти зіграв на арфі, отже, попросив.

— Я не… Зі мною все гаразд, — твердо відповів я і відключився.

***

Я отямився вперше за життя. Мої руки вкривали тендітні рукавички з підсохлої крові. Тепер я зрозумів, який інструмент мені підходить. Настав час зіграти дебютний номер. Півтемрява підвалу слугувала сценою, а стіни монстра глядачами. Він — хотів бути диригентом та став знаряддям. Його вологі очі, сповнені п’янкого жаху додавали моїй партії гостроти. Його тримали струни рояля, впиваючись у плоть. Метроном задавав ритм. Тік-так. Серце директора билось prestissimo — дуже швидко, крав скапувала на долівку largo — дуже повільно. Мені потрібне крещендо. Я маю витягти кляп з його рота? Майнула думка, як він тут опинився? Але його крик вимагав уваги. Чогось бракує… Він помре від напруги! Я не встигну створити шедевр!

 Довелось відрізати язик, який постійно вказував на мої помилки, і відрубати пальці, що показували правильний акорд. Він затих. Моя кульмінація втрачена. Але, якщо я витягну жили з його тіла, то зроблю свою арфу і тоді… Потрібно тренуватись більше, лиш практика зробить мене достойним зватись музикантом. Повторити, повторити, а тоді ще раз повторити.

Я провів рукою по стіні, мої пальці малювали багряний нотний стан, будинок вдячно зітхнув.