Бестія перемогла

Стояла в порозі, натягала порвану сукенку на потерті коліна. А та не натягалася. Гризла губи, дивилася в підлогу. Батько дивився на неї з‐над свого шиття. Шевцем був, відколи приїхав сюди, щоб замінити гробаря. Привіз із собою доньку Соломію, що тільки скінчила тринадцять літ. Всеволод взуттям став підробляти, бо на поховання не вижив би. Відтоді ж дівчина не виходила сама з хати, бо в селі багато було молодих хлопців, а мало порядку. Оце вийшла. Єдиний раз. Нарвати диких черешень на краю села.

— Іди вечеряй, — буркнув.

Кинув на лавку шкіру з колодкою і шило. Пошаркав розшнурованими чобітьми по стертій підлозі до печі, там нашкріб із дна казанка тонкої юшки та налив у миску. Поставив на стіл. Дівчина потягнула носом і котячим кроком попід стіною промайнула на своє місце. Тихо і обережно, не видала жодного звуку. Сьорбала. Він дивився на неї і важко дихав.

— Набереш три кісточки. Трьох досить буде, — мовив і відвернувся, підняв своє шиття з лавки.

Алюмінієва ложка зависла у повітрі, дівчина зашепотіла:

— Не вольно вбивати. Не вольно. Я не хочу.

Батько голосно кашлянув і сплюнув у бік печі, де по підлозі розсипалося трухло з дрів.

Вона зрозуміла, підвелася і вийшла.

Боса пробігла стежкою за хатку, як тінь, перескочила через три горбика з іржавими хрестами в головах, присіла біля четвертого, ще не порослого травою. Темно було, а свічки не мала. У кущах сюрчали коники, десь ліниво гавкав пес. Рила руками чорну землю і безпорадно тягнула носом.

Повернулася, склала три кісточки на краю стола і сіла доїдати свою юшку. Батько знову відклав шиття, взяв кістки і пішов у темний куток світлиці, єдиної кімнати в їхній старій хатинці, закопченої та просякнутої смородом оливи, рулонів свинячої шкіри, диму, пророслої кратоплі і трав, що сушилися цілими оберемками під стелею. Там схилився над маленьким столиком, заставленим колбами і ретортами, пуделками і сувоями. Якийсь час мамротав собі під ніс і змішував зілля в ступці з чорного агату. Зашипіла рідина, в повітрі засмерділо паленою сіркою, тоді Всеволод закінчив приготування.

— Не вольно вбивати, — шепотіла Соломія над мискою, сильно мружила очі, ніби від болю.

Чоловік вийшов мовчки, грюкнув дверима.

— Ні, ні, — вона шкребла брудними нігтями по столу, — Не треба знов. Тут не треба, — Сльози глухо крапали на порожнє дно миски. Втерла очі, а цвинтарна земля з‐під нігтів размазалась по її щоці.

Тихо стало надворі. Пес замовк. Потім протяжно завив. Дівчина насторожено прислухалася. Її лікті знесилено сповзли зі столу. Вона прилягла на лавці, підібрала ноги, тягнула і хлюпала носом.

Прокинулася від того, що рипнули вхідні двері. Почула батькові втомлені кроки. Визирнула з‐під столу, а Всеволод сіпнувся з несподіванки, став посеред хати, клліпнув раз очима і видихнув, коли переляк минувся. Відвернувся і заговорив:

— Четверо їх було, кажеш? Васильків, Лось, Миронець і той, як його? Яблонський.

— Угу, — прогуділа Соломія. І прокзала, затинаючись: — Нащо ти? Вони ж нічого…

— То я — нічого. Вони не прокинуться. Фельдшер скаже, що упились. От і все.

— Ми будемо… в нове село?

Батько лихо всміхнувся.

— Побачим. Як фельдшер вивернеться.

Всеволод міцно спав на своєму матраці в кутку, а Соломія лежала на своєму під протилежною стною і дивилась у тьму. Плакала.

— Ні, ні… Ну, нащо знову?

Вона підвелася і за мить схилилася над батьком. Простягнула руку до його шиї. Стиснула. Той прокинувся і захрипів. Вирячив очі, даремно намагаючись розгледіти її обличчя в темряві.

— Досить вбивати, — прошепотіла крізь зуби.

Рвучко висмикнула Всеволода з‐під ковдри і жбурнула під загаслу пічку.

— Вони тебе бачили, — вихарчав чоловік, — пізнали. Ти, — закашлявся, — не хочеш, то я мушу.

Соломія сахнулася до дверей, белькотіла нерозбірливо:

— Не воль… не мож… Кхе!

Її рука потягнулася до батька. Чорні пазурі на ній виросли більші за саму долоню, а шкіра збіліла. Дівчина іншою рукою стримувала цю, вовтузилася, боролася сама з собою.

— Ще ж не повня, — прошепотів Всеволод. Гарячково шукав рукою на підлозі погрібач, поглядом впився у тінь, яка шамоталася під стіною. — Вельзевуле, дай сили. Ти ж обіцяв! — його шепіт зірвався на істеричний писк.

Не встиг нашарити погрібач, як дівчина накинулася на нього зі скреготом і хрипом.

Соломія стала у темній проймі прочинених дверей. Тиша була в хаті. Тиша була на селі. З довгих гострих зубів її крапала в’язка кров.