Сліпуче око

  Після галасливої і довгої вечірньої служби священник залишається сам. Наодинці з собою, своїми думками. Позаду тьмяніють сльози земних мучеників, їхні проблеми і страхи відмирають, зв'язок із Богом обривається. Кінець служби. На вулиці червоний захід сонця притискався до дерев.

  Священник встав, глибоко зітхаючи, і попрямував до захристя. Тиша. Порожній храм. Раптово щось убило тишу. З нізвідки вирвався тріск, і брязкіт пустився керамічною підлогою.

  Священник стрепенувся. Холодний піт увібрався в тонку рясу. Приглушений гуркіт пробивався з далеких, недосяжних надр. Чоловік обернувся. Тиша. Кінчики пальців німіли, серцевий ритм прискорювався. Усвідомлення.

  – Ні! Цього не може бути…

  Тиша. Її тягуча плоть натягувалася, і гуркітливий рев знов вирвався назовні із земних глибин. Ще один тріск. Тріщина вздовж притвору розколола керамічні плити церкви. Вітражі затремтіли. Воно заричало голосніше. Істота, ким би вона не була, здавалася величезною, потворною і гарячою. Священник відчув це. Його попереджали. Місяцями тому на таємних щомісячних зборах релігійні служителі говорили про дивні речі, що відбувалися навколо храмів. Один із парафіян, виходячи останнім із церкви, що в кінці міста, задихнувся, намагаючись проковтнути слину, а пізніше забився в конвульсіях. У подальших обстеженнях у нього не знайшли жодних ознак бульбарного паралічу або епілепсії. Один із наближених до таїнства єпископів розповідав, як у сусідньому селі п'ятеро дворових собак, наблизившись до храму, впали навзнак і перестали дихати. Відбувалося це в різний час, але ближче до того, як сонце починало заходити за горизонт. Усе це свідчило лише про одне: жахливі часи настали, настав час пробудження, і разом із ним священних таїнств, готових вступити в сутичку. Бо саме для цього вони й були створені.

  Він не встиг. Зброя, яку вручили йому на останньому зібранні, висіла в дальньому куті захристя. Священник побіг за нею, затуляючи вуха спітнілими долонями, щоб барабанні перетинки не порвалися від шаленого реву. Істота, що порвала мембрану світобудови, мала назву в біблійних текстах, цих назв боявся кожен, живий і мертвий. Тепер один із них тут, рветься назовні. Демон. Поплічник диявола. Син Вельзевула.

  Коли він схопив меч і, розвертаючись, кинувся назад, було вже пізно. Немислимий гуркіт пролунав за тонкими стінами храму, і все затряслося. Священник засопів, йому здавалося, що ще трохи і церква розсиплеться, складеться навпіл. Поки він виходив із захристя пролунав ще один гуркіт. Він був сильніший за попередній, церква дивом устояла, поглинаючи дріботіння. Рев. Крик. Ричання.

  Двоє величезних червоно-чорних рук, вкритих глибокими шрамами і звисаючими шматками гниючої плоті, з яких стікав сірий слиз. З гнійників, що лопалися, долинало булькання. З кривавого місива виповзали жахливі тварюки, що народжувалися від дотиків і резонуючих звуків.

  Одна рука спиралася на підлогу, інша тягнулася до священника. Він почав задихатися, скочив, щоб утекти, але він не міг. Бігти було заборонено перед породженням Диявола, єдиний вихід – битися, але ноги тряслися, і він не міг впоратися із собою. З очей потекли сльози, поки мокрі руки шарпали в спробах витягнути меч.

  Тільки-но він витягнув сяючий меч, випростався, обернувся, як обрубані пальці схопили його, здавлюючи м'які тканини тіла. Змикаючись від тиску, органи випорожнювали свій вміст назовні. Шкіра горіла від терпкого гною, що обволікав.

  Тіло повисло над дірою, пробитою демоном. Першим, що побачив священник, була голова істоти, що схопила його. Голова бика без шкіри й очей тряслася та ревіла, знемагаючи від божевілля.

  Але за ним, у прочиненій нескінченній глибині було непроглядне пекло. Безліч без'язиких, безголових, позбавлених форми істот стикалися одна з одною, утворюючи бездонну воронку, яка поглиблювалася і хаотично переміщалася. Воронка була величезною, її кінець і початок загубилися в пекельному мареві. У її звуженій кінцевій точці сяяло світло. Це було сліпуче око Диявола, що вбивало розум.

  Демон здавлював тремтяче тіло, людські ребра лопалися, з рота струмками витікала кров. Те, що було людиною, перетворилося на нерозбірливу червону масу з кісток і плоті. У руках залишався меч. Руку зім'яло в грудку, і меч вислизнув з неї. Священний меч, гострий, як спис, засяяв, заблищав, закрутився, падаючи в задушливий простір. Зброя з написом "Херувимами і Господом посланий дар", що переливався в червоному мареві, полетіла у звабливу нескінченну глибину. Меч полетів униз, у пекельні тенета, у безумство, у буття й ніщо, у сенс і призначення, у безодню, до ока Диявола, у центр самого пекла, щоб закінчити розпочате і почати нове.