Шуба

Вибити бокове вікно у автівці виявилось нескладно. Цілий ряд машин був тісно припаркований біля імпровізованої гірки для катання, на яку в сніжну пору перетворювались схили біля дороги. У світлі вечірнього міста дорослі й діти з’їжджали на санчатах, сидушках чи неозброєних сідницях, падали, сміялися, кидалися одне в одного снігом.

Другий швидкий удар молотка — і дрібна павутинка на склі посипалась у салон. Заверещала сигналізація, і відлік пішов на секунди: от-от хазяїн впізнає голос свого авта. Поривистими рухами злодій повитягав залишки скла, щоб розширити лаз у вікні, і потягнувся всередину, де на задньому сидінні на нього чекали невеличка дамська сумочка та щось у довгому чохлі — у такому верхній одяг видають із хімчистки. Чоловік дістав усе та широкими кроками попрямував у бік метро.

— Злодій! Стій! Зловіть його хтось! — долинув високий голос здаля. Злодій кинув швидкий погляд за плече та побачив, як маленька темна фігурка вже намагається бігти до нього схилом навскіс, важко загрібаючи ногами сніг. Чоловік пришвидшився і теж побіг. Знав, що його вже ніхто не зупинить: фігурка була ще надто далеко, а він, високий та худорлявий, вправно користувався своїми довгими ногами.

— Паскуда! Та щоб ти скис!.. — зневірений жіночий голос майже потонув у несамовитому вереску сигналізації.

Метро привезло злодія до напарника. Той зустрів його в типовому стані — п’яним.

— О, брате, нормальні мішки такі притаранив, — сивий чоловічок без одного вуха прискіпливо розглядав трофеї примруженими очима.

Злодій мовчки увійшов, пхнувши напарника плечем і попрямував до пошарпаної кімнати. Роззирнувся, тоді гидливо змахнув поцятковану жовтим потом сорочку з єдиного в кімнаті табурету й усівся.

— Антонич, я тобі винен, то й приніс, що зміг, — проговорив він, відкриваючи крадену сумочку і висипаючи її вміст на підлогу. Паспорт, водійські права, техпаспорт на ім’я Мілени Захарченко 1982 року народження, помада, маленький гаманець. Злодій швиденько витрусив і його, на підлогу посипались дрібні монети по десять копійок, банківські картки та дві купюри у двадцять та п’ять гривень. Чоловік тяжко видихнув.

Антонич мовчки спостерігав за дійством, спершись на одвірок.

— Шото нє, Псіна, не схоже на те, що ти віддаси борг, — глузливо проговорив він і закашлявся.

— Заткнись, а то й це заберу, — процідив Псіна. Залишалось ще перевірити чохол. Він був пишний та м’який, і злодій здогадувався, що там може бути. Через нього він і поліз саме до цієї автівки. І дійсно, щойно він почав тягнути за блискавку, як у отворі показалося м’яке темне хутро. Це була шуба, лискуча, довга і старомодна.

— О-о, а це вже діло! — Антонич плеснув у долоні й витягнув коротку шию, щоб краще бачити, як Псіна дістає шубу з чохла. Бура, з великим грубим коміром та здоровенними ґудзиками — такі носили у вісімдесяті. Псіна розгорнув шубу й побачив бирку “Опытно-техническая фабрика им. Клары Цеткин”.

— Ану, дай сюди, — Антонич потягнувся до вищого напарника, вихопив шубу й трусонув нею, тримаючи за плечі. — Хє, я, здається, міг би в ній ходити, — хихотнув він та, тричі не попавши рукою в рукави, накинув знахідку на себе. Крутнувся на місці, збираючи довгим краєм шуби сміття з підлоги та критично оглядаючи себе з усіх боків.

Але щось було не так. Антонич завмер, і Псіна побачив у його очах здивований переляк. Так дивиться людина, яка відчула біль у грудях і знає, що це не міжреберна невралгія.

— Псіна?.. Що це мене так плющить...

Антонич просто стояв серед кімнати у придурковатій шубі, але чомусь це було невимовно страшно.

А тоді шкіра на обличчі Антонича почала зсихатись, перетворюючи його на подобу печеного яблука. Єдине вухо витягнулось та поповзло кудись униз. Чоловік витягнув уперед тремтливі долоні, які все сильніше зморщувались, ставали коричневими, м’якими та якимись ніби мокрими. Перелякані очі затягнуло білою плівкою, наче молоком, що вже почало перетворюватись на сметану, щоки все щільніше цяткували чорні плямки.

— Що, що це зі мною?! — голос Антонича був якийсь далекий та тоненький, як мультяшний крик у стишеному звуці телевізора. Тіло тихо осідало й зменшувалось, немов у сповільненій зйомці, а з рукавів шуби потекла якась шипуча рідина. Кімнатою, змішуючись із перегаром, поплив запах двотижневого яблучного соку.

І Псіна, дивлячись, як Антонич замовкає та щезає у калюжі білої піни, несподівано для себе проговорив:

— Ти… скис.

Потім розвернуся і швидко залишив квартиру, не зачинивши вхідних дверей.