Безрукий Джейсон
Потускніле сутінкове повітря, важке й насичене останніми подихами дня, опускалося й кружляло навколо притихлої квартири. Восьмирічна дитина, маленький Лука, у приглушеній світлотіні, весело крокував навшпиньках, товстий килим під ним приглушував шаркітні звуки кроків.
В маленькій голові вирувала ідея, потаємний, пустотливий план налякати батька, який лежав у ліжку, загублений у власному дорослому світі. Сама ідея настільки будоражила хлопчика, що аж дихати було млосно через тривожну радість, яка розросталась всередині мов гарбуз, що його продають старі жінки, яких на вулиці вигнали малі соціальні виплати та нестача спілкування, біля метро на Гелловін. Нишком, наче кіт, що крадеться до пташки, він переміщався лабіринтом меблів і фіранок, граючи в хованки з тінями квартири, увесь час стримуючи гоготіння, яке загрожувало вибухнути в будь-яку секунду.
Опинившись перед дверями батьківської спальні він глибоко вдихнув та ще раз протеребив в голові план. Наступної миті маленька долоня стиснула ручку та прокрутила. Відчинені двері, відкриваючи святиню будуару його батьків, вилили на хлопця самісіньку безкінечну пітьму. Лиш тьмяний силует на ліжку, підкреслений світінням комурки, запрошував його проштовхнутися крізь цей портал, щоб розіграти свої дитячі пустощі. Хлопець видихнув, різко штурхнув двері та побіг вперед з галасливим. Але вже наступної миті зупинився.
У тьмяному сяйві хлопець побачив схилене тіло свого батька, який в одній руці тримав телефон, а іншою стискав свої чересла. Батько, якого в цю мить побачили невинні очі сина, поспішив сховатися від погляду, його щоки палали від сорому й обурення. Йому вистачило секунди, щоб накрити себе по груди ковдрою, але сумнівів не було, хлопчик побачив більше ніж достатньо.
Голос батька враз набув різкого, озлобленого відтінку, слова, як батогом, прокотилися кімнатою. Але позір хлопчика, що відсахнувся від страху, несвідомо задкуючи до дверей, з широко розплющеними й нерозуміючими очима, пом’якшив вираз й самого чоловіка. Він зітхнув, відвів погляд і м’яко проказав:
- Вибач. Розумієш, Лука, – він почав натужно прохаркуватись, розтягуючи сей процес, ніби сподіваючись, що через це потреба в подальшому діалозі відпаде сама собою – колись ти виростеш й сам будеш займатися «цим», адже «це» – природньо. Себто, коли прийде час, ти сам все зрозумієш. Але тобі потрібно пам’ятати, що в «цьому» немає нічого ганебного чи поганого.
- Але навіщо ти це робиш? – з такою ж інтонацією й виразом обличчя діти питають батьків навіщо тим ходити на роботу та заробляти гроші.
- Бо це приємно – обличчя чоловіка почервоніло, здавалось, що ще трохи і він буде готовий підвестись та вибігти із кімнати.
- Як їсти карамельне морозиво?
- Можна і так сказати, — очі чоловіка почали безвільно блукати приміщенням, намагаючись за щось зачепитись. Раптом він сфокусував погляд на хлопчику та після маленького вдиху проказав, — і ще одне, Лука, пам’ятай, що ти живеш в цьому домі не один і тобі потрібно думати й про інших. Перед тим як заходити до нашою із мамою кімнати не забувай постукати, цим ти зробиш мені дуже приємно.
Погляд хлопчика втупився вниз, ніби в побитої собаки. Здавалось, що він розглядає підлогу в сподіванні знайти потаємний лаз, щоб втекти якомога далі.
Чоловік підвівся на ліктях та натягуючи ковдру ще вище. Кремезні долоні лягли на голову хлопця, ніби на баскетбольний м’яч.
- Ти не зробив нічого поганого, — він промовив це з придиханням, дивлячись сину прямо в очі – я кохаю тебе.
Обличчя хлопчика одразу прояснилось, він підвів погляд до батька та посміхнувся так, як вміють посміхатися тільки діти. Вже наступної хвилини тупіт маленьких сандалів заповнив кухню та коридор.
Чоловік повільно випростався на ліжку, приспускаючи ковдру нижче грудей. Він зачекав поки скрипнуть двері дитячої, похапцем натягнув нижню білизну, розблокував телефон та втомленою рукою змахнув світлину сина. Радість його приватного моменту була вкрадена, а настрій безнадійно спорчено.
