Що хотів сказати автор?

Антон отямився в холодному підвалі, міцно прив'язаний до стільця, і з заклеєним ротом. Жовте світло падало з підвісної лампи, горіло кілька свічок, розкладених довкола. За ними стояла постать у чорній мантії з каптуром, що прикривав обличчя.

Антон сіпнувся, зрозумів що звільнитись самотужки неможливо. Спробував кричати, чи то стогнати, словом, видавав звуки, які тільки можна відтворити з закритим ротом.

Чоловік в мантії підійшов ближче і скинув каптура. Антон жахнувся: той мав суцільно чорні очі, без білків. В руках тримав книгу, розгорнув, і став пошепки читати. Антон знову оглянувся довкола. Помітив що свічки кругом нього розкладені по кутах пентаграми, намальованої на підлозі білою крейдою.

Чоловік, якщо це взагалі людина, читає незрозумілою мовою, Антон припустив що це латинь. Все голосніше і голосніше. Його чорні очиська вже не блукають сторінками книги, а заглядають в саму душу. Антон запанікував ще більше. Звідусіль долинали дивні звуки, ніби завивання вітру, стогін та шепіт. Лампа почала блимати, вогняні язики свічок — тремтіти, стінами забігали химерні тіні. В Антона бракло сил навіть стогнати, щоками покотились сльози, а під стільцем розтеклась чорна мокра пляма.

Аж тоді істота в мантії зупинилась, і голосно зареготала.

 — Чувак! Ти що, всцявся?

Антон важко дихав, схлипував, і не розумів що відбувається.

— Та спокійно, це не насправді, — хихотав незнайомець. — Всі звуки це аудіозапис, вітер з вентилятора. О, а це, — пальцем вказав на око, — це лінзи. — Підійшов до Антона і зірвав скотч з його рота. — То як? Сподобалось?

— Що в біса відбувається? Це що? Розіграш? Якого хріна?

— Розіграш? Ні.

— Хто ти такий? Де я?

— Питання тут задаю я. То як тобі ритуал? Вражає?

— Що?! Ти що хворий? Це якась повна хрінь!

— Ой, серйозно? Чувак, ти обмочився. Визнай, що я таки справив на тебе враження?

Поганий жартівник не спішив розв'язувати мотузки. Натомість дістав смартфона, щось наклацав і ткнув Антону в обличчя екраном.

— Ось, ти писав відгук до оповідання жахів, що ритуал нудний. Такий нудний що аж у штани надзюрив? — І знову регіт.

— Якого… що це? Що тобі треба?

— Всього лиш відповідаю на твої коментарі, і показую як ти помилявся.

— Що? Я написав відгук на якийсь жахастик, і за це ти викрав мене, зв'язав, і залякуєш пентаграмою і свічками? Ти що псих?

— Залякую? Ні, ми детально розбираємо твою критику. Пам'ятаєш що ще писав?

— Ти ненормальний! Хоч розумієш що це кримінал? Негайно звільни мене.

— Тобі здається це жарти? — Ображений письменник відійшов і прикотив столик з інструментами, — тоді допишемо до списку кримінальних злочинів тяжкі тілесні ушкодження.

— Ей, чоловіче, це вже не смішно, — Антон розглядав інструменти на столі, що нагадували інвентар слюсаря: якісь плоскогубці, молоток, викрутка, кілька ножів. — Серйозно? Гаразд, ось що, я все усвідомив — був не правий. Я напишу спростування, чуєш?

Але той не реагував, а знову втупився в телефон:

— Сцену з вириванням нігтів і відрізання пальців можна взагалі опустити, мені було нудно читати, очікував чогось більшого, і бла-бла-бла… Твої слова? Так от, спробую довести протилежне, — і взяв до рук плоскогубці.

— Ні, ти цього не зробиш. Ні! — І біль, нестерпний біль перервав благання Антона, пронизав тіло тисячами голок. В очах потемніло, здавалось, він зараз втратить свідомість. Глянув на руку — всюди кров, багато крові, на вказівному пальці не вистачало нігтя, і шматка шкіри.

— То як? Сподіваюсь тепер вам не нудно?

— Ні, зовсім ні, пробач, мені шкода. Оповідання достойне, і дуже прикро, що я зіпсував його своїм коментарем.

— Справді? Згадав оповідання? А пам'ятаєш як все завершилось?

Антон лише благально глянув на психопата, і боявся наскільки далеко він може зайти.

— Скінчилось все дуже сумно, — і показав пістолет, що ховав за поясом. 

— Ні, благаю, — Антон вже ридав як немовля. — В мене сім'я, діти. Відпусти, друже. Я мовчатиму, нікому не розкажу, лише пожалій мене.

— Ти знаєш, тут я з тобою згідний, маю на увазі кінцівку.

Антон відчув як послабились мотузки.

— Герой має боротись, треба дати йому шанс врятувати своє жалюгідне життя. Читачеві потрібна інтрига.

Антона розв'язали повністю.

— В тебе буде рівно хвилина, щоб втекти якнайдалі. Потім я йду шукати. О, забув сказати, ще в мене є ротвейлер.

— Що? Ні, не треба, — розв'язаний, але знесилений, Антон все ще сидів на стільці.

— Погано зрозумів? Твоя хвилина почалась вже. Я. Починаю. Лічити: один, два…