Борщовий Бог

Вони кажуть – молися дияволу, коли заплющуєш очі. Вони кажуть : слони, які ходять у тебе за вікнами – передвісники кінця. Вони кажуть боги не вмерли – вони поряд, рахують гріхи у твої нутрощах, своїми слизькими, кістлявими, пазуристими лапами обмацуючи кожен орган, кожну звивину твоїй мізків. Вони – голоси у голові, яким я вірю більше, ніж самому собі… Вірю з тих пір, як вперше стрів одного з тих, хто творить і руйнує світи. Після того як стрів, Борщового Бога…

Очі. Дивляться. Виглядають з Каструлі. Кришка тремтить і падає. Показується Він – прадавнє створіння, виварене в мільйонах казанів, горщиків, каструль.

Його мізки – Капуста. Його очі – шматки відвареного, баранячого м’яса. Губи його – смуги грубо потертого буряка. Ніс – розварена картопля, яка, здається от-от розлізеться. Вуха – стручки звисаючої квасолі. Ополоник – стирчить з держаком в його голові.

Він глядить на мене і говорить, але мова його – булькання лави у нутрощах вулканів – живим не зрозуміла. Говорить і дивиться. Бог, який виліз з каструлі Борщу, звареного матір’ю на вечерю. Звареного, може, не втому місці, не в той час. А може, не з тими словами чи думками? Що примовляла вона, кидаючи картоплю в окріп? Що думала, помішуючи вариво, додаючи сіль за смаком? Хочеться запитати зараз, та тоді…

Тоді мені шість і я стою серед кухні, гляджу на двометрове створіння з м’ясними очиськами і гадаю, що все те мені сниться. А як і не сниться – що лихого в тому створінні? Воно не лається на мене «поганими словами». Мені шість і тому коли матір каже не слухати батькові «погані слова» - я ще не дуже тямлю, котрі саме слова вона має на увазі, проте чудово розумію, що Створінню вони не знайомі. Воно не кидається в мене пустими пляшками від випивки і не б’є головою об стіну, не виганяє морозної ночі з дому і не душить цуценя, яке я в пориві жалощів приволік додому. Воно стоїть серед кімнати –розгублене і мабуть самотнє, як і я. Тягне лапи мені на зустріч, а я не опираюся, мені навіть хочеться в його обійми, в його слизькі, жирні обійми… Аж тут до кухні забігає батько – теж по своєму бог, тільки не той, що вилазить з борщу, а певно той, який з пляшки. Схожий на джина, тільки замість того, щоб виконувати бажання – він їх краде. Як і краде погляд Борщового Бога. І від того мені робиться так боляче на душі, що мій новий знайомий, більше не глядить на мене своїми очиськами, від того, що лапи його тепер тягнуться до мого батька. Батько кричить на всю кухню, кричить щось нерозбірливе, певно оті «погані слова» які мені не слід слухати. Він швирляє пляшку з недопитою горілкою прямо у Борщового бога і вона зникає у нутрощах, схованих за завісою вареної капусти. Лапи бога оповивають мого батька. І спершу ті обійми здаються навіть милими, аж доки голова, голова самого «бога пустих пляшок» не опиняється у пащекі Створіння.

Хрускіт.

Кров.

Кров на стінах.

На підлозі.

На люстрі.

Слід за головою створіння відкусює спершу руки, потім ноги. Їсть разом з одягом і всіма дрібницями з карманів. Я чую як плоть мого батька чвякає у пащекі Борщовога Бога. Дивлюся, як з тулуба витікає кров. Борщовий бог стає навколішки, злизує її з підлоги, потім запихає у пащу рештки людського м’яса і голосно відригує. Відрижку перебиває голос матері, яка з коридора гукає батька. І хоч мені шість - я уже достатньо побачив, щоб зрозуміти - вона не докличеться, бо з нутрощів Борщового Бога не повертаються.

Навіть не попрощавшись, Борщовий Бог зстрибує назад до каструлі. І до того, як матір відкриває двері кухні – його уже не видно. Як і мого батька, котрого донині вважають зниклим безвісти, хоча я говорив, що шукати слід у череві створіння з м’ясними очима. Та хто вірить дітям?!

Тепер я давно не дитина, але досі пам’ятаю той хрускіт. Хрускіт і кров... А голоси, хитрі голоси, котрі поселилися в моїй голові невдовзі після тої зустрічі зі Створінням, часом цікавляться : « Де і ким сьогодні вечеряє Борщовий Бог?». Відповідаю їм : «Не знаю. Знаю тільки ким вечеряю я» і помішую Борщ, в якому плавають людські ступні.