Вбивство в темному лісі

Місячне сяйво проглядалось з-за крон химерних дерев славнозвісного лісу. Сам ліс був непривітним, вітер хитав дерева, ті видавали доволі лячні звуки.

"Ну і навіщо я згодилась іти сюди? — такою була думка, яка промайнула в моїй голові, — та ще й через якийсь спір. Оце ти ідіотка, Світозаро".

Позаду щось заворушилось — я різко розвернулась. Нічого не побачивши заспокоювала себе тим, що це лише якийсь безневинний лісовий звір. По тілу йшли мурашки від кожного шелесту, але я йшла далі… Поки не зрозуміла, що заблукала, а телефон, за допомогою якого я підсвічувала собі шлях, як на зло, розрядився. Лайно. Так ліс став ще більш моторошним, сяйво місяця ледве освітлювало місцевість, а криві дерева під цим сяйвом кидали лиховісні тіні. Каркання ворон і шурхотіння листя теж не додавало оптимізму.

— Все нормально, це всього лише ліс, — говорила я сама до себе, марно намагаючись заспокоїтись, коли волосся ставало дибки від найменшого здіймання вітру.

Та все ж через деякий час якесь світло проглядалось крізь масив дерев, тож я йшла на нього. Там було озеро, що сяяло.

— Дивно, що озеро робить тут.

— А що робиш тут ти? — озвався приємний і заворожуючий голос з озера, потім показалась голова, з голубим довгим волоссям, і очі, неприродно яскравого голубого відтінку.

— А ходи-но сюди.

Голос манив до себе, тож я піддалась йому. Але щось привернуло мою увагу, в озері плавала куртка подібна до тієї, яка є в Оксани - моєї подруги. Ми разом уклали спір з однокурсниками. Вода навколо куртки була забарвлена в червоне. Тут до мене дійшло, що це і є Оксанина куртка, і то не фарба, а кров. Мій крик відлунням пройшовся по лісу, від нього птахи здійнялись в повітря. У цей час створіння в озері змінилось — вишкірило свої гострі, як в акули, зуби, вимащені кров'ю, запищало, ледве не залишивши мене без слуху.

Я зірвалась з місця і побігла куди очі гляділи, адреналін вирував у крові та не давав мені зупинитися. Все ж коли я відійшла-таки доволі далеко, то зупинилась, спершись на дерево. Мені було потрібно віддихатись і заспокоїтись. Долоні починали нити від подряпин, які я нанесла собі, коли пробиралась крізь гілки та кущі. Але надовго мене саму не залишили.

— Так от хто зчинив такий галас, ти навіть Кікімору розбудила.

Із-за дерева вийшла вродлива дівчина, в якої було зелене, як листя, волосся аж до колін і наймоторошніше — не було спини.

— Н-не підходь до мене.

Я позадкувала, моя спина втиснулась у стовбур дерева, біля якого я стояла.

— Ти ж знаєш, що ти не в тому становищі, щоб наказувати мені. Але не бійся, я тебе не скривджу, — її пронизливо зелені очі свердлили мене поглядом. — А тепер скажи мені, будь ласка, що ти тут робиш, жити набридло?... Ну, язика проковтнула!?

— Е-е, я зі своєю подругою, — серце стискається, згадуючи про неї, — мали тут зустрітись з однокурсниками…

— Ніхто крім тебе і твоєї подруги цієї ночі в ліс не заходив, — перервала вона мене.

Це було як удар під дих, ну, звичайно, це саме в їхньому репертуарі. Але через цей розіграш Оксана тепер мертвою плаває в сяючому озері, й нею вечеряють ті створіння. Підводячи очі, зустрічаю співчутливий і розуміючий погляд дівчини. Подібний до того як матір, яка вже робила подібну помилку, дивиться на нерозумну дитину.

— Хто ти? — я ледве впізнаю власний голос.

— Я Мавка, а тобі слід ушиватись звідси, — її погляд спрямовується кудись позаду мене, — бо русалки уже нишпорять, шукаючи свою здобич, що втекла, останніми роками у них майже немає здобичі через лиху славу лісу.

— Оксана…

— Доля не була до неї такою ж поблажливою, як до тебе.

Мавка підходить і кладе мені щось у долоню, це металевий кулон, трохи подібний на сонце, але не блискучий срібний, а чорний, як сама ніч.

— А тепер бери оце і йди не озираючись.

— Дякую, — вона у відповідь лише киває.

Мої ноги ступають по траві, але сили мене покидають, ноги підкошуються, і мене накриває темрява.

Просинаюсь уже у своїй кімнаті, на ліжку. Закрадається надія, що те все було сном, і я зараз подзвоню Оксані й почую завжди веселий і оптимістичний голос своєї єдиної подруги, але холод металевого кулона і подряпини на тілі розбивають цю надію вщент.