Маленька відьма

Наркотики, їх знову і знову вливали в мене щоб позбавити розуму. Останнім часом вони мені його кололи постійно, я перестала засипати. Моє тіло було непритомне, але мозок працював і відчував це:

Біль, голод, спрагу.

Напевно я ніколи звідси не виберусь.

За що ти так зі мною мамо, я ні в чому не винна.

Краще б мій мозок не працював, щоб я не розуміла що зі мною роблять.

Наркотик вивітрився і я знову прокинулась в клітці на підлозі намагаючись хоч поворухнутись і зрозуміти що з моїм тілом, я почала стогнати від болю роблячи кожен рух. Але все це марно, у мене навіть немає сил руку підняти.

Роздивляючись очима навкруги я помітила миску, можливо там є їжа. Підповзаючи до неї я знайшла там тільки воду. Ну хоча б щось, тільки хотіла випити як зрозуміла що вони запихали наркотик і сюди.

Зі злості і останніх сил жбурнула миску геть від мене. Це почув один із вартових який стояв неподалеку.

-Ну що відьмо, невже прокинулась? – Він відкрив клітку і зайшов всередину. – Цікаво, чому ти ще не здохла?

Він присів до мене і продовжив:

-Хоч ти і мерзенна трахати тебе саме задоволення, на диво, правду говорять про вас, – його зухвала посмішка приблизилась до мене.

Тільки він хотів щось продовжити як я з останніх сил вчепилась йому в ніс зубами. Я чула як розкушую його плоть. Він почав верещати та бити мене, але із-за голоду мої зуби вчепилися так, ніби це був шмат соковитого м’яса. Невдало відірвавши мене від свого носа він почав мене бити кричачи щось. Мені вже було все одно, я проковтнула шматок його обличчя і знову відключилась від болі.

Прокинулася від сонця яке світило мені в обличчя.

Де я?

Розплющивши очі я побачила що мене тягнуть десь на вулиці, придивившись, вдалині побачила дерев’яний стовп.

Мене хочуть спалити.

Тільки я це усвідомила як почала пручатися і вириватися, однак вони тримали мене міцно, потім один із них вдарив мене в живіт і я знову не могла поворухнутися.

Невже все так і закінчиться, невже у мене немає ні одного шансу вижити?

І тут в моїй голові почувся голос:

-Ти хочеш все це змінити дитино?

Я уже божеволію від тих наркотиків.

-Хочеш бути вільною?

-Так.– Нащо я взагалі відповідаю.

-Не бійся, я візьму лише трішки, – промовив голос.

Чому б і ні, все одно я помру, а так я хоча б намагалась.

- Так ти згодна?

-Так, – і тільки я відповіла як мій мозок поглинула темрява та тиша.

Через декілька хвилин я перестала відчувати біль в тілі, давно я себе так не відчувала, це ніби блаженство.

Перед очима проминали картини знайомих, дітей, вогню. Вони повторювалися і розчинялися в червоній пелені. Картини переді мною не зникали, поки єдине що я бачила перед очима не перетворилось у червоне полотно.

Прокинулась я в своєму тілі тільки в ночі. Тіло відчувало себе просто прекрасно, ніби того року катувань і наповнювання мене наркотиками не було.

Зрозуміла що лежала на чомусь м’якому, високому, із-за темряви я не бачила нічого, повільно почала спускатися до низу, щоб зрозуміти хоча б щось.

Коли мої ноги відчули землю я придивилась навкруги. Жахнулась від картини яку я побачила. Всюди були розкидані понівечені трупи дітей, їхні кінцівки були ніби відірвані від них, вся земля була покрита шаром крові, здавалося що трава і повинна бути червоною. Деякі трупи були спалені на тому вогнищі яке призначалося мені.

Розвернувшись я побачила гору з трупів які обережно були складені однин на одного. Там були всі інші жителі селища, вартові, всі ці мертві обличчя відображали жах. На трупах не було ні одного живого місця.

І на цьому я лежала?

Все селище було жорстоко вирізано.

Всі вони були пошматовані як м'ясо для їжі, кров яка стікала з купи трупів здавалась соусом який обгортав їх, із-за цієї картини мій живіт видав голодний гуркіт.

І знову в голові з’явився цей голос

-Як тобі? Скажи же це прекрасно, – він почав радісно сміятися. А потім продовжив, – не дякуй, ми ще с тобою повеселимося відьмо.