Амброзія

Гуляйполе. Збуджені від суголосних криків потоки повітря пробиваються через білі димки, що тягнуться вверх до вихрястої вугільно аметистової діри. Спустошені, випалені до чорнотиння землі, донедавна родючі та процвітаючі поля, з неприкритою жадобою поглинають багряні калюжі, насичуючи проросле грішне зерно цілющою рідиною. Кап-кап. Луна розносить споконвічну мелодію сили, посилюючись з помахом загостреної коси та одночасно гублячись в розірваних горлянках, черевах.

Тук-тук. Бліде проміння помираючого сонця пестить обгризені кістах тазу, черепа. Хруст. Пекельні пси голосним виттям дякують за частування, трощачи пащами найближчі ребра, де лишилося ароматне м’ясо. Від великих волохатих тіл тхне смертю і попелом - місця залисин на потужних лапах, що піднімають чималу вагу та несуть до найсоковитіших шматків, були вкриті липким шаром смоли, до якої намертво закріпилися клубки волосся, нігті та недоїдені фаланги пальців. Хрум. Частина стопи наколена на бугристий вигнутий кіготь однієї з тварюк. Бух. Агресія. Ікла вп’ялися в пульсуючу шию – два самця вступили в боротьбу, розриваючи жили та жир. Хрум. Тріск. Танець на кістках. Рик. Закривавлене вухо в стороні разом із вирваним людським язиком, на якому величезні чорні мухи почали відкладати брудно-сірі яйця – черви вилізли із порожніх очних впадин. Сила вібрує у кожному випаді, кожному видиху, кожному ударі серця – основна рушійна сила померлого світу відображається в ромбовидних зіницях останніх уцілілих істот.

— Тобі подобається, синку?

Вона з'явилася разом із чорним туманом, що, здається, створювався асиметричними пов’язаними між собою татуюваннями – від стоп, оминаючи коліна та неприкриті груди, тонкі лінії рухаються вгору: ієрогліфи витесані світом на фарфоровому теплому полотні оживають в нестабільно емоційні моменти, пульсують, потовщуються, утворюють нові символи. Крок. Крок. Крок.

Коса із мільйонів осколків кісток, що підібрані та складені в ідеальну рукоятку, застигла в повітрі, направивши заточене лезо на пульсуючу артерію. Тук-тук. Блювота, вимивши останні залишки їжі та жовч, засохла на підборідді та штанях, вступаючи смородом в суперечку із обісцяною не один раз тканиною. Він вже не кричав, навіть не намагався повзти на переламаних кінцівках подалі від кривавого епіцентру – вигнуті, потрощені в «зубах» кам'яних брил, вони лежали нерухомо поруч із засохлими кишками, що були міцно обмотані на шиї ще «свіжого» мерця.

— Чому ж ти мовчиш, любчику? Хіба не хотів залишитися в живих будь-якою ціною?

Діва посміхнулася. Долоня, покрита гарячою кров’ю галасливих жертв, лягла на синюшні вуста. Вдих. Видих. Довгий, загострений зміїний язик прийняв в обійми великого пальця, злизуючи солодку амброзію, не даючи шансу на втечу жодній краплині. Все нутро здригалося в екстазі, який вона от-от розбавить новим смаком відчаю, жаху та власноруч замаринованого болем та сльозами м’яса. Очікування ніколи не приносило такої радості як зараз...

Сміх. Кінчик язика очищає кутики губ від нектару. Крок. Коса опускається перед нерухомим поглядом, поглинаючи вічну темряву в розширених до неможливості зіницях. Вона зупинилася в метрі від останньої людини, яка незважаючи на обдертий заляпаний фекаліями одяг та тіло, не втратила своєї апетитності. Уява вже створила картину майбутнього: розірваний живіт швидким помахом леза; теплі кишки накручені на стиснутий кулак; останні судомні рухи – нігті проколюють очне яблуко, збираючи на кінчиках криваві краплини; поцілунок в роздерті до вилиць уста – запечена душа із смаком відчаю рухається через горло прямісінько до центрально ядра, де буде вічно зігрівати арктичне безсмертне тіло.

Скількох уже поглинула пропаща душа, підтримуючи століттями небесну вроду, даровану колись всемогучим батьком? Шовкове витке волосся, в якому колись губилися важкі перли та первозданна роса, а зараз – попіл кісток та міст. Трав’яні очі, що віддзеркалювали перші подихи весни та люту ходьбу зими. Голос, порівнюваний із дзюрчанням струмка в кам’яному руслі, дарував тепло жителям землі, аж поки в останню зрадницьку ніч не почав забирати та розвивати вітром непотрібні його залишки.

— Час вечеряти.

Розмазані сліди подорожі подушечок: тонка шия, вкрита ледь видимою лускою, гострі ореоли, сонячне сплетіння, де червоні лінії тримають сталий рисунок. Пальці зупинилися. Знову непотрібний вдих, що дарував ілюзію життя. Зуби загострилися готові випити досуха єдину потрібну їй амброзію.

— Любий, єдиний, найсмачніший...

«НІ!» - голосові розірвані зв'язки не могли нічим допомогти, поки розпечений мозок бився в передсмертних судомах. Приреченість що мінялася місцями із всепоглинаючою байдужістю та порожнечею, покрила все нутро чорною плівкою – серце завмирало, пульс бився в скронях.

Аромат Смерті. Поцілунок. Сміх на скривлених устах. Застигле обличчя зникає в пащі вовка.