Попіл

Я чую голос своєї матері, вона кличе мене із зовнішнього світу. Часто ловлю себе на тому, як підходжу до дверей, говорю з нею та вже готуюся впустити до себе. Лише в останню мить виходжу із трансу, замовкаю, зупиняюся, повільно відходжу назад, а потім починаю бігти, тікаючи від того, що може статися далі. Можливо те, що прикидається моєю матір’ю виб’є двері, продереться до мого сховку, принісши із собою найгірше. Цього я боюся, як і всього, що чекає мене ззовні. Не знаю, що відбувається по ту сторону дверей. Навіть думати про це не хочу. Мені простіше замкнутися тут назавжди та існувати, доки є вода та їжа, в очікуванні того, що вони колись закінчаться. А після цього просто померти. Дістати останній патрон із шафи, батьків дробовик та застрелитися. Іноді думаю над тим, що потрібно це зробити зараз. Після цього мені стає спокійніше.

Можливо так і зроблю. Навряд чи я колись побуваю у зовнішньому світі знову. Звісно, якщо не вийду на голос матері, а спокуса велика. Проте я тримаюся. І буду робити це надалі.

Розумію, що там мене не чекає нічого приємного. Світ наповнений куди гіршими речами, ніж я можу уявити. Тут безпечно, хоч і не на всі сто відсотків, але за межами свого сховку у мене не буде шансів врятуватися.

Саме розуміння цього дає мені сили триматися далі, встояти перед спокусою. Я мушу прожити хоча б ще декілька днів, тижнів. У мене це повинно вийти.

Принаймні поки що.

Її голос стає все голоснішим щодня. Здається, наче вона все ближче та ближче підходить до мого сховку, що ось-ось постукає по дверях і тоді я відчиню їх. Побачу зовнішній світ у всій його потворній красі. І, звісно, те, що кликало мене увесь цей час. Не може ж це бути моя матір. Це неможливо. А що як...

Вона починає стукати по дверях. Цей звук ехом розноситься по моєму сховку. Я повільно встаю з ліжка, прислухаюся. Вона щось говорить, але я надто далеко, аби розібрати бодай пару слів. Починаю йти до дверей. Одна частина мене хоче зупинитися, але інша продовжує йти, взявши контроль над моїм тілом та розумом. Що як там дійсно матір? Я ж не можу залишити її одну у зовнішньому світі… Я ж не погана дитина… Можливо вона там потребує моєї допомоги, а я ховаюся тут та боюся навіть підійти до дверей. Потрібно йти. Я мушу.

Вона кличе мене, промовляє моє ім’я.

Усе здається нереальним, далеким, чужим.

І ось я стою біля дверей та говорю із нею. Вона продовжує стукати по дверях навіть після мого прохання припинити. Її голос такий рідний… Я чую у голові пісеньку, яку вона співала мені у дитинстві.

Але все ж… раптом там мене чекає щось, чого я не розумію. Раптом мама таки померла? Що як я лише повільно божеволію у своєму сховку. Ні, потрібно перевірити.

Можливо, то вона.

Я не божеволію.

Починаю вводити комбінацію на замку. Після короткого та бридкого звуку двері відкриваються і голос мами зникає. Тихо, чую свою лише своє серцебиття.

Відкриваю двері повністю й одразу заплющую очі від неймовірно яскравого сонячного світла. Як давно промені не гріли моє тіло, вже і не згадаю. Так тепло… Очі звикають, я роблю перший крок у зовнішній світ. Роззираюся, але не бачу нічого крім величезного степу та низької трави, яка навіть не дістає до моїх щиколоток. Матері ніде немає. Нікого. Лише я та полум’яне сонце, що починає нестерпно обпікати моє тіло.

Я падаю на коліна та закриваю обличчя руками. Відчуваю, як на моєму тілі виникають безліч пухирців, що лопаються за мить. Кров закипає. Здається, наче на мене виливають цілу ванну кип’ятку, який роз’їдає мене.

Принюхуюся. У повітрі стоїть запах горілого м’яса.

Починаю кричати.

Більше немає тиші.

Мої очі розплавляються та витікають.

Продовжую кричати.

Я горю. Вогонь повністю захоплює моє тіло.

Продовжую кричати.

Продовжую горіти.

Я дивлюся на маленьку купу попелу та кісток, яка колись була мною. Більше немає болю. Знову панує тиша навколо. Легенький вітерець розвіює трішки попелу за собою. Так дивно та страшно від розуміння того, що ця маленька купка є мною. Усіма моїми думками. Усім моїм життям.

Можна більше не повертатися до свого сховку.