Довгі руді коси

У мене закінчилась плівка у фотоапараті. Я дуже щось захопився фотомисливством й опинився на занедбаній гірськолижній трасі, правда, мені пощастило, була суха весна. Моє тіло покотилося у невідомому напрямку цієї широкої, та все ж болотяної, стежини вкритою трупами птахів та інших невідомих мені створінь. На моє здивування, внизу траси було маленьке старе кладовище, там вже спочивали трупи людей. Боже, клята плівка! На жаль, тут я був не сам. Біля рудої огорожі (певно, часто труни були ширшими за хвіртку і били бетонні стовпи, тому там залишився чималий слід) стояла старенька занедбана поліцейська автівка. Мене побачив старий вусатий поліціант:

— Синку, ти заблукав? – підійшовши ближче, я помітив, що у нього не було одного ока.

Я мовчав. Моє тіло пішло геть, у бік єдиної, але вже розбитої каплички. Мої коліна нарешті притерлися на сходах. Спочатку я дивився на залишки вітража, а потім на крикливих ворон. Крикливі ворони. Залишки розбитого скла. Потім, рахував могили без хрестів. Знову каліки-ворони знущалися наді мною. Ні, все ж цікаво, що той одноокий смердюх зі своїми тупими псами тут копає? Невже ексгумація. Так! Так! Клята плівка… Мої брудні пальці відкривали та закривали клятий затвор. Під нігтями був бруд, але мені подобалося це відчуття землі в собі. Клац! Вони ламають труну! Клац! Вона дешева, бо збита із дерева, якоїсь погорілої хати. Звук дерева. Тук! Запах несвіжої прілості. Клац! Та кому той померлий тре… Клац! Тук! Бззз… Муха. Звідки ти взялася?

— Хлопці, нумо, беріть швидше зразки у неї й ходімо звідси, бо скоро сонце сяде, — наказував головний із смердюхів смердюх.

— Шеф, вам страшно? – молоді поліціанти ржали не гірше коней у сільській стайні.

У неї..? Це жінка! Клац! Клац! Клац! Ржаві цвяхи забили назад. Противний солодко-кислий запах поховано назад у коробку разом із розбитими парфумами. Таратайка із дебільними мигалками нарешті поїхала звідси. Надіюсь, по дорозі вони зб’ють того паршивого рудого кота або я його все ж з’їм. Я теж пішов собі далі дорогою. Сутеніло. Виявляється тут є невелике озеро. Клята плівка закінчилася! Що я на неї фотографував? Не пам’ятаю…Туман різав мій зір, бо я вже не бачив чи ступають мої ноги у багно, чи не втоплюся я тут, у цьому болоті? Яке ж щастя, я знайшов лавку! Курив, боже, я викурив цілу пачку. Схоже у мене з носа юшила кров, бо руки пахли залізом. 

—Прошу пана, а чи не знайдеться у Вас цигарка? - які у неї довгі руді коси!

Я дурень, бо не можу описати той її ідеальний помаранцевий відтінок. Ті коси, як же мене мучили її коси! Я б них нюхав і нюхав, вони пахли димом. Я хочу їх їсти. Їсти на сніданок, обід та вечерю! Вони такі, ті коси, такі прекрасні… О, які руді довгі коси у неї були! Божевільний? Та ні! Невже ви не вірите у кохання з першого погляду? Я відразу зробив їй незвичайний комплімент. Я… Клац! Я зрізав, чесне слово, акуратно її скальп. Клац! Я… Клац! Згадав! Клята плівка зайнята знимками цього потворного дівчиська! Але, які ж у неї коси! Поки я старанно відділяв волосся від її тупої голові, з неї лився апельсиновий джус. Я легенько гладив її руді довгі коси, поки не закинув їх на дерево і не повиснуло моє мертвецьке тіло на тих косах, поки сам не вмер я. Тут, на цьому маленькому кладовищі, я висів на її прекрасних довгих рудих косах. А той вусатий щодня проводив ексгумацію і шукав вбивцю. Ги-ги! Старий смердюх, ось де я!