Їхня постіль

— Я знав, що ви зайдете. Я чекав, — Олексій спробував контролювати голос, однак його дихання між пробудженням і появою перед кімнатою старого господаря значно пришвидшилося.

Примружившись, він спробував роздивитися діда. Хлопцю здалося, що той розгубився. Праву руку старий тримав у кишені, напевно, там і був ніж.

Олексій все ще лежав на ліжку, обпершись на лікті. Навіть по тому, як нащупав пальцями автомат, він не відчував повний контроль над ситуацією. Він взагалі забув, коли мав це відчуття востаннє.

— Тобі примарилось щось? — врешті відмовив старий, залишившись стовбичити на місці. — Я просто заглянув, чи все добре.

— Може й примарилось. Марія звати примару. І Оленка. Ваші дружина та онука.

— Я радий, що з пам’яттю на імена у тебе ще все в порядку. Тільки якого біса ти їх зараз згадав?

— А ви мені не казали, як їх звали. Що у вас в кишені? Чому ви прийшли? — Так, слухай, — старий ступив до кімнати. — Я тобі не тому дав нічліг, аби ти патякав мені про жінку та онучку. Відчував, шо не варто було тебе пускать.

— Не варто було мені стелити їхню постіль.

— Що ти верзеш? — обличчя старого охопила гримаса нерозуміння та болю. Правою рукою дід хотів імпульсивно торкнулися серця, та врешті лишив її в кишені.

— Це почалося на службі. Я спав у різних хатах, на різних ліжках. І коли користався чиєюсь постіллю — бачив у снах як ті люди вмирали. Їхні останні хвилини. Або як збиралися виїхати ті, хто, сподіваюся, лишились живі.

— Я тобі і твоїм вже казав, що їх вбили руські, — процідив дід. — На моїх, сука, очах. Що тобі ще розказати?

— Їх вбили не вони. Саме їх вбили не вони.

— Бачу, у тебе нікого ця війна ще не забирала. Вишивайся звідсіль. Негайно.

— Так просто відпустите? Після того, як я дізнався правду? Тільки як мені просто піти після такого?

— Яку правду? Що ти верзеш? Я звоню в поліцію. Чи ти в мене стрельнеш? — Звоніть. Хоч їм покажете ніж? Такий самий, яким зарізали Марію та Оленку. Або навіть той самий. Хтозна?

— Той ніж давно у поліції. Так шо показувати і розказувати про свої вєщі сни будеш ти. Може спишуть зі служби через больничку. Ти ж цього хочеш, так? — Чому ви їх вбили? — хлопець стиснув автомат і схопився з ліжка. Дід відійшов за межі кімнати. — І чому ви прийшли вбити мене?

— Уходь! Негайно.

— Думаєте, це ми винні в їх смерті, правда? Бо відійшли з села минулого місяця. Приказ. Але ж вбивали не ми. Сука, саме ваших дівчат вбили навіть не росіяни. Чому ви це зробили?

— Ти ніби в армії, а не бачиш, що вони творять? Ти, блядь, не бачиш, що вони наробили тут? — чоловік схлипнув і врешті схопився за серце. В руці він стискав той самий ніж.

— Я бачив, що наробили вони. Але ви? Просто скажіть — чому? Я бачив ваші очі в ту мить. Ви ж їх любили, правда?

— Снам він вірить… Може ти ще Арестовичу віриш, а? Може рускім? Я чув, яку херню твої побратими в інтернеті слухали. Вимітайся, доки даю. Вимітайся, бо іначе тільки один звідси живим вийде.

— Я то піду. Потім буде ротація. Прийдуть інші. Ви їх теж запросите, щоб вбити, так? Так же легше — звинуватити когось.

— Застрель мене! Давай, — дід відкинув ніж, сльози тепер стікали безперервно, лишаючи по собі порожнечу в погляді. – Стріляй. І війна для тебе скінчиться. А може в твої сни повірять — будеш героєм. Вас, сука, мольфарів дохєра зараз в новинах. Стріляй! Борець зі злом, хєров. Ти ніби борешся зі злом, але зла так і не побачив.

Хлопець тримав палець на запобіжнику. Дід втиснувся в стіну.

— Заплющте очі, мордою до стіни, руки на потилицю, — стиха промовив Олексій.

— О, я знав. Ти нічим не кращий за них, — дід розвернувся. — Треба було прийти по тебе раніше. Треба було довіритися чуйці.

— Замовкніть, — хлопець нашвидкуруч зібрав речі в рюкзак. Він зняв автомат з запобіжника і рушив до старого.

— Що? Боїшся не влучити? Застидають? Стрілятимеш впритул?

Та Олексій оминув діда і позадкував в сторону дверей.

— Ти куди? — старий проводжав його порожнім поглядом. – Стрельни, я сказав! Застрель мене, сука!

Щойно хлопець вийшов за хату, дід почовгав на нього. Олексій поставив автомат на запобіжник і чимдуж побіг геть.