Повіки

Спочатку я не зрозумів, хто мене гукнув, але вже за мить побачив, як три темні фігури наблизилися до мене з темного провулку.

Останнє що пам'ятаю перед тим, як прокинутись закутим у кайдани і повністю голим — як ми про щось сперечалися, а потім мене поглинула темрява.

— استيقظ. — Прокинувся.

З самого початку подорожі по селах близького сходу я розумів, що це може бути небезпечно, але все ж наважився.

Прокинувся я у затхлій, тісній халабуді із трупним, гниючим запахом, обмотаний ланцюгами і не знаючи, що мене чекає.

Смерть? Тортури?

Авжеж.

Ліворуч від мене на металевому відрі сидів підстаркуватий чоловік із сивою бородою майже по пояс. Попереду ще двоє, які вовтузились біля печі.

Тільки зараз, коли мене охопив жах і мої органи чуття посилились, я почув писк у кутку позаду себе. Розвернутися і глянути я не зміг, але зрозумів, що то були щури.

Я не міг усвідомити те, що мало відбутися — щури, піч, відро — вони закинуть щурів у відро, покладуть мені на живіт, зверху вугілля, і тоді щури будуть прогризати мою м'яку плоть, щоб вирватися назовні? Хотів би я тоді бути щуром…

Та цей жах не справдився.

Один з тих, що копошилися біля печі, обернувся і вийняв розжарене тавро. І тоді почалося пекло.

Вони клеймили мене по всьому тілу, прикладаючи розжарений метал до рук, стегон, спини, живота, щік та чола, роблячи перерви, щоб знову нагріти тавро. Так тривало цілу ніч.

Я молив Господа, щоб їм не прийшло в голову випалити мені очі. Та коли настав світанок, промені сонця огорнули мене. А тоді почалося найгірше.

Діставши звідкись нестерильний шприц, вони ввели мені якийсь розчин в обидві руки біля плеч.

«Що це? Наркотики? Отрута?» — думав тоді я.

Це було обезболююче. Через декілька хвилин я перестав відчувати руки і вони безсило опустилися.

А тоді на них із усією силою опустилася важка кувалда, переламавши мені кістки рук трохи нижче плечей. Я заверещав і втратив свідомість. Не від болю — від жахливого усвідомлення, що вони робили з моїм тілом.

— استيقظ.

Прокинувся я від плескоту води, якою мені обливали обличчя. Саме від звуку, а не відчуття.

Приходячи до тями, я вмить усвідомив, що не відчуваю рук. Не від обезболюючого, яке мені вкололи, а від того, що замість кінцівок я побачив обпечені обрубки, якими я незграбно і коротко розмахував, тим самим смішачи моїх палачів.

Я кричав, плакав, проклинав і молив, щоб це закінчилося, щоб вони нарешті добили мене, щоб я більше не мучився.

Та у відповідь вони лише сильніше зареготали.

І знову я втратив свідомість. Втретє. І знову прокинувся. Втретє.

— استيقظ, — промовив. Втретє.

Три — щасливе число, думаю я тепер. Тоді я не міг про щось думати. Втративши лік часу, не відчуваючи нічого, окрім жару — чи то від зараження крові чи жари, — я зрозумів, що пекло не закінчилось. Воно знову починалося. Втретє.

Підійшовши з ножем у руці, чоловік приклався холодним лезом мені до горлянки, потім провів вздовж щоки до ока, а тоді різко схопив мою верхню повіку між своїми вказівним та великим пальцем і почав безжалісно різати. Інший схопив мою голову і міцно стискав, доки повністю не відрізали моїх повік. Я відчував, що швидко кліпаю, але це було не так. Єдине, що я тоді міг відчувати — як кров заливає мої очні яблука.

Вчетверте я прокинувся на світанку серед пустелі. Вранішнє сонце вже починало обпікати мене.

Я був сам. Мої мученики кинули мене серед піщаних барханів.

Найгірше було відчувати вітер і пісок в своїх очах без повік. Я ледь що бачив — куди прямую не знав. Коли сонце виступило — почалося нове пекло. Воно сліпило мої очні яблука без повік і я не міг бодай чимось прикрити їх — безрукий і нагий серед пустелі.

— استيقظ, — прозвучало вп'яте.

Я прокинувся в міській лікарні. Як сказали лікарі — мене знайшла група туристів.

Спочатку вони подумали, що я давно помер і мене об'їли гієни, але один з них наважився підійти ближче, він відчув, що я дихаю.

Тепер я знову і знову прокидаюся від того ж кошмару, який пережив наяву.

Мені наростили штучні повіки і прописали каплі, котрі щогодини капає назначена мені державна медсестра. І знаєте що? Ми скоро заручимося. Але…

Знаєте що? Краще б я тоді помер.