Хлопчик йшов порожньою вулицею. Була ніч, а дитині не більше п’яти років. По обличчі текли сльози. Він шукав маму, але не міг її знайти.
З будинку вийшов чоловік. Глянув услід дитині, озирнувся і пішов за ним.
— Мамо, - гукав малий.
— Ти загубився? – підбіг чоловік до хлопчика.
— Так.
— Пішли зі мною, я тебе відведу до мами, - з рота чоловіка війнуло смородом. Він посміхнувся гнилими зубами. У світлі ліхтарів виглядав моторошно, тому хлопчик від нього відсахнувся.
— Ні. – Сказав малий.
— Не бійся мене. Я тобі не заподію лиха. Ти знаєш адресу, де живеш?
— Вулиця Стрийська.
— А будинок?
— Не пам’ятаю.
— Блін. Добре, а що є біля вашого будинку?
— Парк.
— О. То ти живеш біля Стрийського парку. Пішли я тебе проведу туди. А на місці, можливо, ти згадаєш дорогу. Що скажеш?
— Добре, - глянув з під лоба малий на дядька. – А чому у вас брудна куртка?
Попри темряву було видно, що одяг на чоловікові старий та пошарпаний.
— Давно не прав її. Але то нічого. Головне, щоб душа була чиста.
— Так, - погодився малий і дивно посміхнувся.
Певний час вони йшли мовчки. Старий бродяга і малий хлопець тримали дистанцію, але йшли у одному напрямку. «Ну й далеко відійшов малий від дому, - думав чоловік. – Ще й о третій ночі. Щось тут не чисто».
— А як так трапилося, що ти опинився сам у нічному Львові? – запитав бродяга.
— Ми гуляли з мамою і я відстав, - задумливо мовив малий.
— Так пізно?
— Ага. Мама любить гуляти вночі.
— А ви не боїтеся маніяків?
— Радше вони бояться мою маму, - озирнувся хлопець на чоловік.
— Невже твоя мама знає карате?
Хлопець промовчав і йшов далі. Чоловікові здавалося, що тепер він його веде. Малий йшов попереду і не озирався. Поза шкірою бродяги війнуло холодом. Не подобалося йому це все.
Нарешті вони підійшли до парку. Малий відразу звернув на алею.
— Ти куди?
— Треба пройти через парк, - впевнено сказав хлопчик.
Бродяга зупинився.
— Ти йдеш? – запитав малий вимогливо. – Я маленький. Мені не можна самому ходити у парку.
— Ну гаразд. Пішли.
Тут майже не світилися ліхтарі. Були місця повної темряви. Малий заходив у них безстрашно, немов щодня гуляв по нічному парку.
Бродягу морозило. Він уже сто разів пошкодував, що вирішив допомогти малому, а не пішов, як планував, на точку. У нього було декілька гривень. Зараз би випив сто грам. А потім шукав би пляшки по смітниках. Але в центрі під сяйвом ліхтарів, а не в темряві.
Чоловік задумався. І коли вийшов з наступної темної плями на освітлену, то зрозумів, що він йде один.
— Агов. Малий, ти де? – крикнув в темряву бродяга. У відповідь була тиша.
— Хі-хі, малий ти де… - ледве чутно засміявся хтось позаду нього.
— Що за жарти? – чоловік різко озирнувся, але позаду було порожньо.
— Ха-ха, сьо за зарти… - хтось відверто кривлявся над ним. Говорив тихо, але так, що його було чутно.
— Та ну нафіг, - махнув рукою чоловік, розвернувся і побіг в тому напрямку, з якого прийшов. Але в наступній темній плямі зачепився через бордюр і впав на асфальт. Боляче вдарився правою рукою.
— Хі-хі, та ню нафігь, - почулося багатоголосся.
Бродяга, попри біль, зіскочив на ноги і вибіг на погано освітлену площадку. Він крутив головою і старався розгледіти того, хто з нього насміхався.
— Надто високо дивишся, - почув він нарешті нормальний голос. Поглянув у низ і побачив поперед себе того самого хлопчика.
— Боягуз він, якщо чесно. – Чоловік розвернувся і побачив дівчинку того ж віку, що і хлопець.
— Так. Ага. Сто відсотків. Невдаха, - з темряви виходили все нові та нові діти.
— Що це таке? – тер очі бродяга.
Діти синхронно посміхнулися і він побачив їхні зуби. Довгі передні ікла. В очах нестримний голод. Він захотів крикнути, але не зміг. Його тіло завмерло від жаху. А потім вони усі разом кинулися на нього і почали гризти.
— Ням-ням, - плямкотіли маленькі зуби.