Нічна прогулянка

Хлопчик йшов порожньою вулицею. Була ніч, а дитині не більше п’яти років. По обличчі текли сльози. Він шукав маму, але не міг її знайти.

З будинку вийшов чоловік. Глянув услід дитині, озирнувся і пішов за ним.

   — Мамо, - гукав малий.

   — Ти загубився? – підбіг чоловік до хлопчика.

   — Так.

   — Пішли зі мною, я тебе відведу до мами, - з рота чоловіка війнуло смородом. Він посміхнувся гнилими зубами. У світлі ліхтарів виглядав моторошно, тому хлопчик від нього відсахнувся.

   — Ні. – Сказав малий.

   — Не бійся мене. Я тобі не заподію лиха. Ти знаєш адресу, де живеш?

   — Вулиця Стрийська.

   — А будинок?

   — Не пам’ятаю.

   — Блін. Добре, а що є біля вашого будинку?

   — Парк.

   — О. То ти живеш біля Стрийського парку. Пішли я тебе проведу туди. А на місці, можливо, ти згадаєш дорогу. Що скажеш?

   — Добре, - глянув з під лоба малий на дядька. – А чому у вас брудна куртка?

Попри темряву було видно, що одяг на чоловікові старий та пошарпаний.

   — Давно не прав її. Але то нічого. Головне, щоб душа була чиста.

   — Так, - погодився малий і дивно посміхнувся.

Певний час вони йшли мовчки. Старий бродяга і малий хлопець тримали дистанцію, але йшли у одному напрямку. «Ну й далеко відійшов малий від дому, - думав чоловік. – Ще й о третій ночі. Щось тут не чисто».

   — А як так трапилося, що ти опинився сам у нічному Львові? – запитав бродяга.

   — Ми гуляли з мамою і я відстав, - задумливо мовив малий.

   — Так пізно?

   — Ага. Мама любить гуляти вночі.

   — А ви не боїтеся маніяків?

   — Радше вони бояться мою маму, - озирнувся хлопець на чоловік.

   — Невже твоя мама знає карате?

Хлопець промовчав і йшов далі. Чоловікові здавалося, що тепер він його веде. Малий йшов попереду і не озирався. Поза шкірою бродяги війнуло холодом. Не подобалося йому це все.

Нарешті вони підійшли до парку. Малий відразу звернув на алею.

   — Ти куди?

   — Треба пройти через парк, - впевнено сказав хлопчик.

Бродяга зупинився.

   — Ти йдеш? – запитав малий вимогливо. – Я маленький. Мені не можна самому ходити у парку.

   — Ну гаразд. Пішли.

Тут майже не світилися ліхтарі. Були місця повної темряви. Малий заходив у них безстрашно, немов щодня гуляв по нічному парку.

Бродягу морозило. Він уже сто разів пошкодував, що вирішив допомогти малому, а не пішов, як планував, на точку. У нього було декілька гривень. Зараз би випив сто грам. А потім шукав би пляшки по смітниках. Але в центрі під сяйвом ліхтарів, а не в темряві.

Чоловік задумався. І коли вийшов з наступної темної плями на освітлену, то зрозумів, що він йде один.

   — Агов. Малий, ти де? – крикнув в темряву бродяга. У відповідь була тиша.

   — Хі-хі, малий ти де… - ледве чутно засміявся хтось позаду нього.

   — Що за жарти? – чоловік різко озирнувся, але позаду було порожньо.

   — Ха-ха, сьо за зарти… - хтось відверто кривлявся над ним. Говорив тихо, але так, що його було чутно.

   — Та ну нафіг, - махнув рукою чоловік, розвернувся і побіг в тому напрямку, з якого прийшов. Але в наступній темній плямі зачепився через бордюр і впав на асфальт. Боляче вдарився правою рукою.

   — Хі-хі, та ню нафігь, - почулося багатоголосся.

Бродяга, попри біль, зіскочив на ноги і вибіг на погано освітлену площадку. Він крутив головою і старався розгледіти того, хто з нього насміхався.

   — Надто високо дивишся, - почув він нарешті нормальний голос. Поглянув у низ і побачив поперед себе того самого хлопчика.

   — Боягуз він, якщо чесно. – Чоловік розвернувся і побачив дівчинку того ж віку, що і хлопець.

   — Так. Ага. Сто відсотків. Невдаха, - з темряви виходили все нові та нові діти.

   — Що це таке? – тер очі бродяга.

Діти синхронно посміхнулися і він побачив їхні зуби. Довгі передні ікла. В очах нестримний голод. Він захотів крикнути, але не зміг. Його тіло завмерло від жаху. А потім вони усі разом кинулися на нього і почали гризти.

   — Ням-ням, - плямкотіли маленькі зуби.