Борги праотців

— Може, ранку почекаємо? Сонце заходить. — Леся затремтіла від страху чи холоду.

— А навіщо? — Рома скривився. — Обіцянку виконаю, і поїдемо до База на шашлики. Не хочу тут затримуватися!

— Кому яке діло, чи поклав ти чарочку з хлібом, чи не поклав?

— Ну бабці є діло. Це важливо для неї.

— То ми поперлися аж сюди…

— Лесю, не починай…

— Я вже втомилася та змерзла! — заскиглила вона.

— Ну зробимо справу, підемо до машини, зігріємося вдвох.

— Та пішов ти! — огризнулася Леся. — Тільки одне на умі. Ти хоч думав, як ми далі житимемо, коли одружимося?

— В моєму чотирикімнатному палаці.

— Коли бабця помре? А ще прабабця, яка ледве ходить, та дід, який ніц не тямить. Будинок престарілих, а не квартира!

— Що поробиш. Це все, що мені батьки лишили, поки були живі.

Рома дістав пляшку горілки, налив повну чарку і поставив біля надгробка. Потім відірвав шмат хліба і поклав туди ж.

— Ось, фоточку зроблю, як доказ, — він дістав з кишені смартфон та зробив пару знімків. — Дурний звичай. Сподіваюся, бомжі не заберуть.

— Та де їм тут взятися? Тут село покинуте. Три хати світяться. Ой! — Леся зойкнула. — Хліб!

— А шо хліб? — Рома протер очі. — Куди хліб пропав?

— Може, ворона поцупила?

— Та вже сутінки! Птахи сплять.

Рома хмикнув, дістав з пакета хлібину, розламав на кілька шматків та кинув до надгробка.

— На, вдавися! — прошипів він і застиг на місці. Показалася висохла рука, схопила шмат хліба та зникла.

— Ромку, ти руку бачив?

— Яку руку?

Кістляві руки виринули з під землі, і схопили його за ноги. Хлопець зойкнув та щосили рипнувся, вирвався і заскочив на плиту. Леся перестрибнула та сховалася в нього за спиною. Із-за надгробку вийшла згорблена бабця, спираючись на ціпок. Її зморшкувате обличчя почорніло, наче у мумії. Клапті брудного сивого волосся встали дибки, і ворушилися, наче змії. Вона кинула сердитий погляд, від якого обом стало моторошно. Бабця принюхалася та прохрипіла:

— Чого прийшли?

— Відвідати могилу. Тут мій прадід лежить.

Бабця зареготала. Повітря з сипінням виходило з грудей.

— Онук ката прийшов? А чи знаєш ти, ким був твій дід?

— Він служив. Був ветераном.

— У заградотряді. Стріляв у спину. Чи в потилицю. Все про нього знаю. Він ходив до нашої хати. За його наказом забирали все їстівне. Навіть казанок у пічці. О, я знаю! Бачу, ти такий же! Наглий, зухвалий, безсовісний, — вона ткнула своїм скрученим артритом пальцем йому в груди.

Леся виступила вперед, затуляючи Рому.

— Не чіпай мого нареченого, стара відьмо!

Бабця знову зареготала.

— О, так, я відьма! І я не подарую образ. Знаєш, що сталося з цим селом? Мабуть, не знаєш. Тут вмерли усі, хто не зміг їсти людське м'ясо. А вижили ті, хто змогли. Хто вбивав, щоб вижити. Чи бачила ти, як мати їсть власну дитину, як чоловік вбиває та їсть власну дружину, як діти їдять батьків, які померли, віддаючи останній шматок? У той час як твій прадід смакував булочки з маслом?

— А я хіба винний? Хіба діти відповідають за гріхи батьків?

— Відповідають, — прохрипіла бабця. — І там, — вона підняла палець вгору. — І там, — вона опустила палець вниз. — Пора заплатити по боргах праотців, юначе! Я не знала, де тебе шукати. Але ти сам прийшов!

— Що ти верзеш, старечо? — гукнула Леся.

Бабця скинула руки та заспівала. З під землі потекли клапті туману. З ґрунту вилізли корінці, за кольором та формою схожі на пальці старої відьми, та обплели ноги дівчини та хлопця, міцно тримаючи їх на місці.

А з туману виступили фігури. Схудлі, шкіра та кістки, брудний рваний одяг висів на них, наче на вішалках. Вони стояли навколо та тягнули кістляві руки. Їхні очі горіли ненавистю та жагою помсти.

— Хай загине світ, але здійсниться правосуддя! — гукнула бабця. — Хай борги праотців будуть оплачені. До останнього нащадка!

Рома заволав, відчуваючи, як кістляві руки хапають та рвуть тіло на шматки. Кров бризнула у всі боки.

— Їжте та наїжтеся, пийте та напийтеся! — кричала бабця.

Леся відчула, що ноги підгинаються, і вона непритомніє…

***

Оговталася вона у лікарні.

— Що сталося? — спитала вона у медсестри.

— Вас довіз чоловік з села. Сказав, вам стало зле.

Вона спробувала встати.

— Лежить. Ви втратили дитину. Ви не знали?

Вона замотала головою.

— Борги праотців… До останнього нащадка, — промимрила вона. І заридала.