Забуття

Якось Ядвіга бачила власну смерть. Змалечку вона вміла передбачувати чужі, та одного літнього дня, раптом, спровиділа, як помре сама. Ясно побачила, як її пожирає темна хижа істота, якій немає навіть назви. Бездонна хлань, що слугувала ротом, поглинала Ядвігу. Так вона і погибала: у лапах та пащі хижого невідомого монстра.

Її передбачення завжди справджувалися. Тож, вона не просто вірила у власне, а і берегла його, постійно згадуючи у лиху годину. Плекаючи це видіння, жінка з готовністю зустрічала революції, війни, теракти та перевороти. На диво, Ядвіга жила довго. Навіть - задовго, як для провидиці, що побачила донехочу, з кожним днем, переконуючись у лихій силі та невідворотності передбачень. Отож, десь на неї чатує невідомий і смертоносний монстр.

Коли була дитиною: голодною, самотньою у руїнах, всі бачили її зубожіння, і вона відчувала сором. Гострий та ядучий, як кропива. В молоді роки всі побачили провидицю: штивну, жаску та невловиму, і вона відчувала безмежну гординю. Зараз, як зостаріла, Ядвіга не знає, що бачать інші. Проте відчуває страх. Такий само гострий, як сором і одночасно такий само безмежний, як гординя.

Вона все шукала істоту, монстра, почвару в зубах якої має померти, проте всі почвари з її власного і загальнолюдського життя давно померли самі. Жоден з цих монстрів не завдав їй шкоди. Вона пережила їх, як і багатьох інших, чиїми іменами називають вулиці та бульвари, якими ходить стара Ядвіга. Скільки ще разів вона побачить, що вулиці, як ті бентежні змії, знову перев’ються в її місті та змінять свої назви. Сьогодні зранку вона блукає ними і вже не розуміє, як куди дістатися. Як у маренні, натикається на монстрів серед цих вже незнайомих провулків, і налякано чекає нападу, проте ті незворушно та зверхньо дивляться на стару. Коли їм почали ставити пам’ятники?

Колись давно Ядвігу знали всі. Колись її ім’я випалювало в очах людей страх чи бажання. Колись її обличчя, її хода, її вигляд – змушували всіх дивитися лише на неї. Помічати навіть серед натовпу, серед сотень, тисяч інших людей. Монстри та герої воліли володіти нею. Та де тепер весь той натовп. Всі мертві. Всі, кого вона торкалася, всі, хто лишав на її шкірі синці, цілунки, подих – всі давно померли.

Ніхто тепер не знав її імені. Ядвіга і сама його забула. Від цього ставало ще страшніше. Бо навіть, якби хтось захотів назвати вулицю в її честь, хай на короткий час, що спалахнув би на десятиліття і меланхолійно згас у архівах – вона б не згадала власного прізвища. Бо життя навчило її не лишати сліду. Знищувати все, щоб жоден монстр не почув її слідів та не вистежив, щоб убити. Раптом Ядвізі стало так гірко, що захотілося кричати.

Вона вже давно блукає, не знає свого імені, не знає цієї вулиці та, здається, не знає вже і цього міста. Жінка виходить на площу, де виріс новий пам’ятник, здається, вона тільки-но тут пройшла і тоді ніякого пам’ятника не було. Стара заглядає в обличчя перехожих. Що ж вони бачать? Чому не бачать її, чому не помічають, як стрімко та невідворотно все змінюється. Може, якщо вона зупиниться сама, то все стане зрозуміліше. Вулиці перестануть змінюватися, старі обличчя перестануть виростати на її шляху в камені чи бронзі, знайомі імена довіку застигнуть на домових табличках… Ядвіга стоїть незворушно так довго, що вже сутеніє. Вона не знає, скільки заходів сонця вже тут зустріла. Коли не рухаєшся – все неначе обертається навколо тебе. Навіть сонце та час. Хтось торкається плеча:

– Вам допомогти?..

– Ви пам’ятаєте, де ви живете?.. – Голоси, ніби зливаються в один, Ядвіга намагається знайти очима того, хто говорить. – Як вас звуть?

Вона безпорадно відкриває рота:

– Я… не пам’ятаю.

Вони бачать її неміч. А Ядвіга відчуває сильну втому. І тоді нарешті: слизька, безмежна чорна паща невідомого монстра, що більший за Ядвігу, більший за все живе, затягує її в своє нутро. Та Ядвіга вже не боїться. Бо вже не пам’ятає, чого має боятися. Відтак і зникає в цій пащі, ніби ніколи її і не існувало. Без жодної згадки.