Брижі

Як я мав це пояснювати?

Що ми нічого не могли тоді вдіяти, бо темінь була така, ніби ребро місяця всуціль обсіло чорне вороння хмар, поживлюючись трупизною?

Що між нами було кілька десятків метрів річкової гладі, в яку навіть камінь кинь, то брижі зникнуть відразу, мов потопельником злизані?

Що всі рації – щойно заряджені – пискнули в тремтячих руках придушеними пташенятами і намертво вросли в цю тишу, яка тисне на барабанні перетинки, яка здавлює твою голову з усіх сторін, яка крижаніє під одягом бридкими холодними потами.

Ми нічого не могли тоді вдіяти, повторював Найк раз за разом, хоч його вже ніхто й не питав.

Ми нічого не могли тоді вдіяти.

Він перший почув неладне і підійняв нас зі Старим. Було по другій, ми годину тому як лягли і мали ще годину відпочивати, тому радості особливої не відчували. Його напарник, Малий, лежав у сідлі, вдивляючись у тепляк вниз, до річки. І робив це не так, як зазвичай, обдивляючись горизонт, а напружено і чітко за чимось спостерігаючи. Єдиний, у кому можна було не сумніватись.

Пояснювати не потрібно було.

Муху за плече і пкм в руки – так, щоб не брязнула жодна пряжка, щоб не заскреготіла жодна волосина, стаючи сторчма. Кислий смак адреналіну в роті – нарешті ми їх видивились, нарешті потанцюємо.

— Де?

— На одинадцять. Двоє.

Завчений маршрут – сімнадцять кроків до гнізда, вкопаного ледь не під корінням рославого дуба. Вдень – кілька секунд. Вночі – кожен крок то випробування. Бо темінь така, хоч око виколи. Хоча і такі випадки траплялись. Тому краще не думати зайвого.

Старий вмостився поруч, позіхнув у кулак, пошепки згадав чиїхось матерів. Йому було непросто спати в норі, тягати все це залізяччя, жерти незрозуміло що, спати незрозуміло коли. Якщо взагалі спати. Попервах він тримався, а тепер постійно бурчав собі під носа. Не найкращий напарник.

Клацнув резервний тепляк. Дві червоних плями в кущах на тому березі. Повільно сунуть до річки. Мінуватимуть. Точно не звірі, бо на них ми вже надивились. Значно гірші.

Я повільно вперся плечем у приклад, відвів запобіжник. Затамував подих.

Зараз почнеться.

І тут ніч освітилася. Так мені тоді здалось, а насправді лише цурпалок місяця визирнув з-за хмар. Проте добре було помітно дві темних постаті, що стояли на межі берегового піску, за кілька кроків від плеса. Завмерли, дивлячись в наш бік. Знали, що ми десь є, проте не знали де саме. Ну, ще трішки ближче. Щоб напевно. Щоб не сховались за стовбурами.

Хлюп.

Хвиля хлюпнула і завмерла, наче її не було.

Потім ще одна.

І ні шуму дерев, ні вітру у кронах, ні власного дихання – все заніміло, затихло.

Вона здійнялася з води – повільно-повільно – прямо навпроти тих двох. Худа і темноволоса – я бачив, як воно мокрими зміїними язиками торкалось її литок. Бачив, як відсвічувала її шкіра у світлі місяця – і холодно робилось від того. Бачив як вона поманила їх до себе, рукою, худішою за голос наляканого хлопчика, яким я себе тоді відчував.

І вони пішли. Повільно, але невідступно корячись їй.

А вона відступала у чорноту вод – по коліна, по пояс, по плечі – ось її страшне волосся розповзається у всі сторони чорними щупальцями, ось воно зростається з річкою, мов краплина крові у чашці із молоком, ось воно оплітає тих двох за щиколотки. А вони йдуть, не помічаючи, не дивуючись.

Добре, що я не роздивився їхніх облич.

Хлюпнула хвиля, почувся здушений зойк, – зрозуміли, та занадто пізно. І крик, який розпанахав ніч, — обірвався.

Мій чи не мій?

Брижі зникли, мов потопельником злизані.

І тиша така забриніла, хоч виколупуй її зі своїх вух.

Вона визирнула вдруге. Тепер уже в наш бік.

І я на мить встиг побачити її обличчя.

А потім Старий — все життя йому буду вдячний, — тремтячими руками смикнув мене в яму назад.

А Найк Малого не смикнув.

Кажуть, що потім Найка повезли у Ворзель, у психдиспансер. Кажуть, що там і повісився.

Старий запив. Страшно запив. За таке на нулі пиздять. Але в мене рука не підніметься.

А тіла Малого так і не знайшли. Не виловили. Та і хто цим буде займатись? Особливо зараз.

Ми нічого не могли тоді вдіяти.

Але як я мав це пояснювати командиру?

— Пиши «самовільне залишення частини». Ясно?

Тиша дзвенить.

Хлюп.