Запах

 Черговий жахливий день пройшов. Я так і не знайшла свого хлопчика, любого синочка… Неділю тому він безслідно зник. Його викрали прямо з дитячого садка, що знаходився через дорогу. Свідки подій казали, що бачили якогось чоловіка, що повів хлопчика, але роздивитися обличчя не мали можливості. Та і хлопчик не пручався, що саме по собі було дивно, адже я йому завжди наголошувала, що не слід не те, щоб розмовляти, а навіть підходити до незнайомців. Поліція чомусь була не надто вмотивована робити свою роботу, тому вирішила зайнятися цим самостійно. Удень активно розвішую оголошення з портретом синочка та коротким описом, що трапилося, та питаю у перехожих, чи щось знають, а вночі – продовжую пошуки вже безпосередньо у всесвітній мережі Інтернету разом із стимулюючими енергетичними напоями та кавою, що бадьорить. Вже майже годину я тулюся в синій екран ноутбука, листаю Facebook тачпадом, але ніяких новин. Як і попердні дні. Втомленість та млявість даються навзнаки, адже так хочеться відпочити та заснути. Але ні! Я не маю жодного права спати, коли мій хлопчик страждає у зловисного викрадача. Я таки дістану цього продисвійта та змушу шкодувати, що його мати народила на цей світ. Але спочатку порятунок, а вже потім помста.

 Відпивши вже п'яту чашку кави та поставивши її поряд з іншим брудним посудом, я протяжно позіхнула та протерла синяві мішки під заспаними очима. В соціальній мережі Instagram теж нічого не містилось корисного для мене. Вирішила перевести погляд до вікна, на темний краєвид природи. На гілочці розташовалось маленьке, але затишне гніздечко. Маленьке пташення зручно вмістилося біля своїх батьків. Це видовище було до болю приємним та водночас болючим. Одразу згадала, як мій колишній чоловік, який зрадив з якоюсь дівчиною, синочка, якого тепер поруч нема, і я були найщасливішою сім'єю. Я вибігла вся у сльозах до кухні, що розташовувалося біля входу квартири. До ванни заходити я боялася, бо у відображенні дзеркала могла побачити себе та свій захаращений зовнішній вигляд. Проточна проходна вода на мить освіжила мене. Для заспокоєння я завжди роблю вдох-видих. І зараз ситуація не виняток. Але при вдосі носом відчула, хоч і слабкий, але вельми неприємний запах; на секунду він навіть здався знайомим та рідним. Хоч в холодильнику я не тримала харчів от уже кілька днів, але про всяк випадок вирішала туди зазирнути. Зберігач продуктів не містив жодних огидних запахів. Я вийшла з кухні і відправилася в сторону вітальні. Тут запаха теж ніякого не було, він ще не встиг дійти сюди. Отже, смію припустити, що джерело чогось смердючого походить із під'їзду. Перед тим, як відчинити двері, спершу зазирнула у вічко. Не побачивши нікого, все ж вийшла. Тут запах став ще жахливішим. Неначе варять гниле м'ясо. Підійшов до сходів, що вели угору, запах ще більше посилився. Значить треба йти в тому напрямку. Але дивує одне, невже інших не турбує ця проблема чи може ніхто, окрім мене, не відчуває цього…

 Як би дивно це не звучало, але я принюхувалася до кожної до двері, поки не натрапила на пів відкриту. Стиха прочинивши її, в той же час зрозуміла, що це саме тут псують повітря.

–Вибачте,– і постукала по дерев'яним дверям, даючи знати, що я хочу зайти.

Ніхто не озивався, хоча щось шаруділо в кухоній кімнаті. Стала пробиратися в квартиру через суцільний дим. Я почала потроху задихатися через оцю суміш, що нестерпно втирався мені в ніс. Зігнувши лікоть, прикрила носову порожнину цупкою тканиною кофтинки. Праворуч знаходилася вітальня, а прямо попереду виднілася кухня через характерне приладдя. Акуратно почала наближатися туди. Де-не-де на килиму було кров. На мить зупинилася і задумалась. Навіщо я власне, туди йду? Інтуїція підказувала, що треба бігти з цього місця якнайдалі, але я почула чихання. І не просто чих, а знайомий. Це звісно дивно, але я знала тільки одну людину, яка так чихала. Тому я відкинула всі внутрішні упереджнння і знову рушила. Зайшовши за поріг я побачила чоловіка, що стояв до мене спиною і щось куховарив. Невже мій чоловік міг тут знаходитися? В цю мить чолов'яга повернув голову і це точно був колишній. Але обличчя… Було якесь страхітливе. А у величезній кастрюлі знаходилася… голова мого сина?

 Мої подальші думки невідомі, бо чоловік направив сокиру на мою виснажену постать.