Провулками Божевілля

На відміну від тісної вулиці, що, здається, не мала кінця, в голові постало роздоріжжя. З одного боку – сіра безодня, що затягувала всередину своїми невидимими руками, та безіменним жахом кидала в мене свій холодний серпанок. А з іншого – німі стіни, дахи яких ховалися в густому тумані та втрачаючи чіткі обриси, ставали деталі вищими, ніж були насправді. В першому випадку я продовжу шлях крізь обійми цієї хмари, а в другому...Навіть на мить подумавши про необхідність зупинитися, мої ноги затремтіли. За відсутності хоч якогось найменшого подиху вітру, звук робило лише моє тремтливе дихання та серце, биття якого розліталося відлунням, здається, ще і вулицею. Рушивши, до цього додалися ще і кроки – ритмічні, тихі зазвичай, що тепер різали слух. Я мріяв про те, щоб цією вулицею крокували не лише мої ноги, щоб не лише мої кроки летіли в глибину туману, не знаходячи ніякого кінця. Кожна секунда, з якою мої кволі ноги видавали стук, я здригався. Моє бажання почути ще когось було перекреслене, як тільки я почав прислухатися. Адже як тільки я робив крок, я молився, щоб у своєму звуці я не сховав чийсь далекий та ледве чутний. Я готовий був затиснути руками вуха так сильно, як тільки міг, щоб не уявляти момент, коли після моєї ходи почується чужий. Такий, який не встиг за моїм, старанно приховуючись раніше. Бажання забути самотність і хоч на мить віддалитися від відчуття в'язня за туманними ґратами обернулося для мене ще більшою панікою. Пришвидшивши крок я не тільки тікав від власних думок, в яких вимальовував нариси тих, хто чи що ховаються в мряковині, а ще і мимоволі хотів втекти від тиску. Моя голова ще могла тішити мене мріями про те, що це сон чи марення, проте як тільки очі шукали щось, окрім сірої пустки попереду, я знайшов себе оточеним. Будівлі тиснули на мене своєю висотою. Готові були розчавити, якби я втратив обачність і зупинився. Ці кам'яні стіни немов дерева стовбичили та ховали крони і їх жителів в безодні над головою. Варто було лише уявити, що хтось дивився на мене з піку дахів, які я навіть не бачив, мені перехоплювало подих. І дійсно, почути я міг кроки. Угледіти я міг щось лише на відстані декількох метрів, а ось безіменні очі, що зливалися з туманом бачили б прекрасно мене. А що ж могло потрапити мені в очі, так це вікна. Такі ж сірі віконниці та стіни, що тримали їх, неначе обличчя очі. Імла, що ховалася за відкритими вікнами була, вірогідно, найтемнішим уламком поволоки; чорнота клубочилася там як дим, вимальовуючи не тільки німі пусті зіниці, але і думку про те, що така ж мла чекає мене далі. Це дивилося на мене. Розглядало та розриваючи поглядом шкіру, пробиралося холодною віхолою в серце. Не полишало і тоді, коли я відвертався, навіть не підіймав очей, старався забути й не думати про те, як безсмертною поставою з стін стирчали кам’яні химери. Очі тепер були не уявними – вони дійсно дивилися на мене. Я не міг силувати себе підняти голову їм на зустріч, проте навіть потупивши погляд я відчував їхні зіниці на своєму чолі. Я чув їхній тяжкий сухий подих, що зливався з моїм та тонув в дзвінкому стуку черевиків. Я згорав зсередини, коли уявляв, як очі тих химер, які пробіг, косилися на мене вслід. Ще більше я перетворювався на попіл, переборюючи бажання повернутися та розвіяти переживання. Але відчуття посилювалися з кожним кроком, а очі все менше піддавалися руху. Навіть кліпати ставало важко – кожен раз це викликало непереборне і невимовне бажання вирвати собі очі, щоб взагалі не мати необхідності заплющувати їх. Одначе попри туман, потрібно було бачити, куди йти. Але чим далі я йшов, тим більше ставало складніше перебирати ногами. Немов мене поглинала мряка та заповнювала зсередини, бажаючи в підсумку розчинити в собі як в кислоті. І погляди химер з вікнами важчали, ставши з німих голосними до нестями. Вони заповнювали простір навколо, навіть в пустому місці вимальовуючи очі. Тікати від них вглиб значило б кинутися на розтерзання невідомому. Зібравши сили, що лишилися, я розвернувся та кинув погляд перед собою. З усього "розмаїття" пейзажу, увагу привернула лише одна химера. Її голова була повернута в мій бік.