Спокута

Я знав, що зрештою вона прийде по мене. Знав, але боявся. Їй-богу, я був готовий, коли її розбухлі, роз’ятрені трупним гниттям, пальці зімкнулися на моїй шиї, коли у ніздрі різко вдарив нудотний та солонуватий запах мертвого тіла, що довго пролежало у воді. Був готовий, однак серце все одно борсалося у грудях, як риба в сітях, яку вмілий рибалка спіймав собі не вечерю. А десь під моїм сонячним сплетінням повільно зароджувалося липке й огидне відчуття невимовного жаху.

Стільки часу пройшло, а я й досі пам’ятаю, яким красивим було її пшеничне волосся. Воно вигравало золотом на сонці, що пробивалося крізь віття дерев, у той день, коли ми познайомилися. Та то було раніше. Зараз же водорості чорними батогами впліталися у її коси, обвивали їх, як кальмар своїми мацаками, звисали безжиттєвими пасмами на її синюшні плечі та груди. Від них більше не пахло лавандою, що так заспокоювала колись її розбурхані нерви, тепер волосся відгонило затхлим смородом водних глибин.

Її слизькі пальці стискалися на моїй шиї все сильніше, вдавлюючи адамове яблуко мені у гортань та блокуючи доступ повітря. У голові запаморочилося, а гупання серця звуками відбійного молотка віддавало у скронях. Як риба, викинута на берег, я жадібно хапав повітря ротом, хотів насититися ним востаннє. Востаннє, як вона тоді. І, так само як я двадцять років тому, вона спостерігала за тим, як мої останні сили покидають мене, витікають тонкою цівкою з мого тіла, залишаючи лише оболонку. Їй це подобалося, вона впивалася кожною миттю, кожною благальною конвульсією мого тіла, бо чекала цього. Ісусе, вона стільки років чекала цього! А я чекав її.

Вона не відривала свого погляду від мене. Її блакитні, кольору найчистіших озер, очі скаламутніли, заплили намулом. Шматок правої повіки, розтерзаної водними жителями, спадав на очне яблуко, а інша набухла й закривала око майже повністю. Проте в тому погляді мені все одно було видно ту злобу, те божевілля, ту насолоду, які керували нею, які привели її знову сюди, до мене. Привели у наш старий дім. Це вона захотіла жити подалі, за містом, аби дітям було більше свіжого повітря. Як же я хочу ще бодай ковток, бодай один ковток того повітря!

Не в змозі більше встояти на ногах, я різко повалився на землю. Ні її руки, ні той погляд драглистих очей не відірвалися від мене ні на мить. Вона простягнулася зверху на мені. Я відчув, як шкіра на її набряклому животі з бридким чваканням злізла, зачепившись за пряжку мого ременя. Вона лежала зверху, притискаючись своїм жаб’ячим тілом до мого, а водорості у її волоссі сланню дряпали мені лице. Де в неї стільки сили? Звідки вона її взяла? Колись така тендітна та слабка, вона зараз впивалася своїми крижаними, погризеними рибами, пальцями у мою горлянку із диявольською міццю.

Я молився, щоб настав кінець. Молився усім богам, яких знав і не знав. Ні, не та її пекельна сила в руках, не те набухле від води тіло, що холодило мої груди, мучили мене. Я не міг стерпіти того погляду – звинувачувального, зневажливого й озлобленого. Він ніби кричав: «Ти дозволив мені вмерти! Ти стояв і дивився, як я тону і не допоміг!». Я не мав чим прикритися від нього, лежав, як нагий, під тим пронизливим взором її мутних очей і хотів померти.

Вона почала повільно опускатися. Я бачив, як її водянисте, вкрите виразками обличчя опускається все нижче, відчував її льодяний віддих. В ніздрі все сильніше бив різкий запах гнилої плоті. Відтак її вкриті слизом губи міцно притислися до моїх, вологий язик, почав звиватися у моєму роті, як вугор, а руки не випускали зі смертельних лещат моє горло. Я пам’ятаю, як вона колись цілувала мене із такою сильною любов’ю, такою ж сильною, як зараз її підла злість. Шкіра з її губ здиралася, драглистими шматками плоть залишалася у мене в роті, та я не перервав поцілунок, не зміг. Зрештою, то була вона, моя колись кохана дружина. І бачить Бог, частина мене досі її любить, так, навіть в цю мить, коли вона із затаєною на двадцять років люттю видушує з мене рештки цього нікчемного життя. Я приймаю свою смерть. Я хочу померти, аби бути з нею і повік вимолювати її прощення.