Fiat Lux

«І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло

І побачив Бог світло, що добре воно, і Бог відділив світло від темряви».

Буття 1:3

Разом зі сліпучо-яскравою вогняною кулею на землю опустилася тінь. Обриси її чорного, як глупа ніч, плаща, що тріпотів від могутнього потоку повітря, та поважна хода говорили – ось-бо перед вами панна, перед вами цариця! Та не було на її обличчі гордовитого виразу аристократки, не поклоніння на цій грішній землі вона чекала, бо не за тим сюди прийшла. Чорна Панна прийшла для праці. Тяжкої, виснажливої праці, що не кожному під силу. Втім, вона не скаржилася, не жалілася вищим богам, бо знала – місія її велика.

Опісля був сліпучий спалах. Тисячі сонць вибухнули, розірвалися, застилаючи світ білою пеленою страшного майбуття. Яскраве світло лилося великими потоками, заполоняло все навкруги, а люди темніли. Їх шкіра обвуглювалася, смалилася та зникала з їх білих кісток, ніби випаровувалася у тонкому повітрі. Повітря тхнуло солодкавим запахом горілої плоті та холодного жаху. Люди щезали з лиця землі, та не безслідно. Ступаючи босими ногами поверх обпалених останків тіл, Чорна Панна кликала душі за собою, безголосо, не промовляючи й слова. Але клич її чули всі. Душі смиренно слідували за нею, ступали позаду, схиливши свої змучені голови, бо не було без неї для них спасіння.

Дерева виривало з корінням, будинки падали, складаючись, наче зроблені з нетривкого паперу. Нелюдські крики заполоняли все навкруги, розходячись гучною луною у пустоті. Загублені душі волали, кликали Чорну Панну, благали допомоги, та вона проходила повз. «Не ваш ще час, діти мої. Вам пощастило. Живіть». Та чи то є щастя? Давно вона не бачила такого, давно так не стискалася та темна пустота в її грудях від долі людських душ. Давно Панна не чула такого проразливого голосіння, давно не забирала стількох за раз.

Панна раптом зупинилася. Вона слабко здригнулася від тріскоту кістки під своїми ступнями, немов і справді злякалася. Сотні душ позаду збилися у велику купу та затупцювали на місці. Вони хотіли йти далі, тягнулися до неї своїми кволими руками, не могли лишатися більше тут. Втомлений погляд Чорної Панни опустився вниз. Просто біля краю свого плаща вона побачила жінку. Її обсмалені та вкриті вередами руки, огортали крихітне тільце немовляти, ховаючи його від того жаху, що карою впав на них. Бавовняна ковдрочка дитяти обгоріла й спадала шматками на маленькі ручки й ніжки, а тендітне личко вкрилося багряними плямами та пухирями. У грудях Чорної Панни щось защемило. Вона повільно зігнулася, простягнула свої довгі сухі пальці до немовляти, ніби хотіла торкнутися його, але зупинилася. Ще не час. Цій дитині дано ще один шанс. Та краще б вона пішла із нею.

Душі оминали маленьке понівечене тільце в руках мертвої матері, яка дала цій дитині життя двічі. Однак навіщо? Для чого ця жінка прирекла цю світлу душу на такі жахливі муки? Нащо ж вона, бачачи, який той світ темний та лихий, впустила у нього цей маленький промінчик світла? Нема пояснення. Природа людини – таїна під сімома замками, яку досі ніхто не зміг розгадати. Та сама природа змушує беззаперечно покорятися їй, приводити нове життя у світ, шукати відповіді на одвічні питання «звідки ми?», «куди прямуємо?». Цікавість – частина людської природи, яку не відняти, частина, з якою народжуються та з якою йдуть на той світ. І саме цікавість людини створила цей жах, цю катастрофу, що накрила чорним, димним серпанком усіх цих людей.

Панна йшла далі. Тут, в самому центрі цього бедламу, її подорож тільки починалася. На неї чекали ще тисячі загублених душ, які ждуть свого провідника. Вони кличуть її за десятки кілометрів та за десятки років з майбуття. Рішення однієї людини, такої ж як і всі вони за своєю природою, та не за чистотою душі, породило увесь цей жах. А їй, Чорній Панні, лишається тільки споглядати увесь цей пустир, слухати це голосіння й плач, що тривожать якісь досі невідомі струни її пустої грудини. Вона йтиме вперед крізь простір й час, несучи полегшення тим, хто його потребує.