Космічний Крампус
Сон обірвався. Ймовірно, я знову несвідомо смикнулась уві сні. Туманний погляд зустрів затишну темряву маленької кімнати. Невеличким джерелом освітлення залишався лише неоновий годинник на комоді ліворуч від мене. Пам’ятаю, яка мама купувала його років десять тому. А зараз 03:33 легенько зафарбовувало мою ковдру зеленим тьмяним світлом. Я намагалась зрозуміти чи зможу одразу повернутись до сну, чи прийдеться знову бігати закутками своїх думок. Телефон точно відпадає. Інтернет у цих сільських хащах дуже поганий. Можна сміливо вважати, що його зовсім немає. Та і не потрібно зараз. Якби залипнути у безкінечну стрічку пістрявого інстаграму, то до сну не повернусь аж до ранку. Хоча я сумую за ним. Третю добу без цікавих новин від подруг, без їхніх інтрижок і залайканих фоток… Боже, як мене могли так нагло вломати приїхати садити якусь там бульбу в ці забуті нетрі? Я її навіть не їм… Мама казала «бабця сумує», щоб я «мала совість…» А бабця мене навіть не впізнала при зустрічі… Та вона, мабуть, і себе уже не впізнає. Живе тут з котом на окраїні… В хаті, яка давно розвалюється, а майже в кожному вікні пейзаж кладовища… Здуріти можна… Як взагалі можна щось садити поруч з могилами? Я тільки тиждень тому нігті почистила і покрила… Яка нафіг картопля?
За стіною щось гупнуло. Над низькою стелею почулось дрібне тупотіння. Щури… Або кіт… Як його? – Гоша? Ні. Тоша, точно. Гарний і гордовитий чорно-білий кіт, який дійсно гуляє сам по собі. Я йому сподобалась. Ні до кого так не йде, як до мене. Хоча знайомий зі мною лише кілька днів. Зелений циферблат годинника замиготів. Який інтернет, якщо тут навіть зі світлом перебої? Глушина… Там у темряві над комодом стареньке вікно. Крізь його шпаринчасту раму чітко доносились звуки цієї холодної глушини: десь віддалено завили сусідські собаки, ось самотнє «пу-гу» нічного птаха, скреготіння жаб над ставом, скрипучий шум комах… Оркестр суцільної самотності… Циферблат замиготів і згас. Тепер в кімнаті зовсім нічого не видно… Та й нехай. Телефон під рукою. При потребі дотягнусь.
Із темряви відчинених дверей навпроти ліжка долинув плямкаючий звук. Я радісно прошепотіла:
- Киця. Що там облизуєшся? Киць-киць. Тоша, ходи сюди.
З ним точно буде легше повернутись до сну. Котик мав почути приглушене плескання моєї долоні по ковдрі.
- Ходи, я тебе не зганятиму! Тут затишно!
Я відчула, як він заскочив на ліжко біля моїх ніг. Кумедний переривчастий рохкіт наповнив кімнату.
- Йди сюди, до мене…
Подряпування манікюру по тканині мали заманити пухнастика хоча би в зону досяжності руки. Ковдра почала відчутно прогинатись від обережних кроків вздовж моєї ноги.
- Тааак, ось ти де…
Пальці занурились у вологу шерсть рохкаючої тваринки. На дотик Тоша здавався значно більшим. І дихав пришвидшено, аж сопів. Ніяк не можу зрозуміти як він так влігся і з якого боку його голова...
- Чому мокрий? Надворі був? Ну нічого… Відпочинь, полеж трішки…
З тих же дверей раптом почулось злісне шипіння. Права рука миттю впала на телефон. Треновані рухи пальцями в два дотики увімкнули ліхтарик. Я підвелась і залила світлом усе перед собою. За кілька секунд очі нарешті звикли до пекучого спалаху після непроглядної темряви. На порозі струною вигнувся чорно-білий Тоша. Шерсть стояла дибки, очі горіли агресією, а нігті міцно вдерлись у дерев’яну підлогу. Він нерухомо дивився на щось ліворуч від мене і шипів… Туди, де пальці лівої руки досі були занурені в чиєсь вологе хутро…
Сон обірвався. Ймовірно, я знову несвідомо смикнулась уві сні.
