Вампір

Одного разу, пізно ввечері, я повертався додому. Була рання осінь. Дні ще були теплими, а на ніч температура опускалася. Я був в тонкій куртці, тому закутався в неї і швидким кроком йшов по вулиці. Небо було хмарним, не видно жодної зірки, а там, де я йшов, не світили ліхтарі. Це був приватний сектор. Дороги теж як такої не було, і я боявся ненароком спіткнутися.

Час від часу з-за хмар показувався повний місяць і хоч на трохи ставало світліше і я міг бачити дорогу перед собою. Навколо була мертва тиша. Десь близько десятої, максимум одинадцята година, але не чути було жодної машини. Я вже йшов близько двадцяти хвилин в цій тиші, коли раптом почув за собою не швидкі кроки. Обернувся. Нікого. Подумав, можливо причулося. Може хтось в себе по двору гуляє. Година ще не пізня, світло де-не-де пробивається крізь хмари. Жилих будинків було мало. Більшість ще будувалися. Через кілька хвилин знову почув кроки. Той самий звук. І знову нікого. Мені стало страшно. Виникло відчуття, що за мною хтось спостерігає, хоча я нікого не бачив.

Так повторилося кілька разів, аж доки у світлі місяця я не побачив силует людини, метрів п'ятдесят позаду. Ніби людина, тільки висока, близько двох метрів, і дуже худа. Він не рухався. Просто стояв і дивився в мій бік. Я пришвидшився. Через десять-п'ятнадцять кроків обернувся. Нікого. Я не спинявся, йшов швидко. Мені було страшно. Час від часу озирався, але був сам.

Тоді знову почув звуки кроків і знову побачив силует, освітлений місяцем, тільки цього разу вдвічі ближче. Я помітив, що коли місяць ховався за хмари, я нікого не бачив і не чув. А як тільки ставало світло, переслідування продовжувалося. Я йшов швидко, аж доки не побачив силует метрів за п'ять позаду. Тоді я вже почав бігти. Навіть не оглядався. До дому вже було близько. Тільки чув кроки, коли з'являвся місяць. Все ближче і ближче.

Я прибіг на своє подвір'я. Ключі намацав і витягнув з кишені ще за кілька кроків до дверей, щоб зекономити час. Боявся тільки, що не зможу в темряві швидко попасти ключем в замок. Але місяць виглянув і я зміг одразу відкрити двері. Тоді забіг в будинок, зупинився, щоб віддихатись і хотів вже було закрити двері, коли знову побачив його. Він стояв на порозі, освітлений повним місяцем за його спиною. Тільки не заходив. Так ми стояли і дивилися один на одного. Не знаю точно, скільки минуло часу. Я не міг поворухнутись. Аж раптом місяць заховався за хмарами і силует зник. В тиші я чув тільки, як б'ється моє серце, мало не вириваючись з грудей.

Трохи віддихавшись я вийшов з шокового стану. За дверима було темно. Я підійшов ближче і виглянув крізь двері. Нікого не було. Я зачинився на всі замки.

Пізніше, після холодного душу і стакана віскі, я піднімався в спальню. Побачив крізь вікно, що на вулиці знову світло. Підійшов ближче, щоб роздивитися вулицю. І знову завмер. Мимо мого подвір'я хтось біг, а кілька метрів позаду повільно рухався той самий високий і худий силует незнайомця. Останнє, що я зміг роздивитися, перед тим, як стало темно - його довгі зуби. Два зверху, два знизу. Не знаю, чи це була усмішка, чи оскал. Але він зупинився і також дивився на мене.