Згуба

«Кажуть, час лікує рани

Та ніхто не знає як

А я відчуваю шрами

На своїх худих плечах

Друг мій точно буде поруч і в грозу, і на війні

Але це напевно буде тільки в моїй голові»

Tember Blanche - Друг

Я не знаю, звідки я взялася і куди йду. Я не знаю, як я жила раніше. Як я могла жити раніше.

Мої ноги промоклі та замерзлі. Руки вперто тримають лямки. Здається, що так простіше йти. Але вже тепер простіше не буде.

Під ногами чавкіт глиноподібної землі. Повсюду калюжі, неначе після дощу. Ступні в'язнуть у гливкій землі, руки подерті та мокрі від крові. Навкруги лише дерева, трава, листовиння, гілля, чагарники, стовпи, пні, кущі, роса, лози, колючки та суцільна темрява.

Все чіпляється і хоче бути вчепленим, зачепленим. Воно вгризається в м'яку плоть, в мої думки, в мої хребти. Їх декілька. Той, що тримає моє тіло і той, що тримає мою душу. Як воно зломить, пересилить, розтрощить, перегризе, просмакує та відплюне хоча б один з них — hasta la vista, baby.

Я йду і не знаю, хто я. Хто цей ліс, ці стовбури в ньому, ці пташки, що співають, наче відспівують, ці комахи, що повзуть і хочуть бути розчавленими. Хто? Звідки? Нащо? Не знаю.

Кров, така солодко-нестерпна на запах та така приємно-солона на смак, вже процідилася крізь кожне волокно моїх вилог, вже зазіхає на рукави. Гаряча.

Ноги крижані. Кожен крок це як занурення в щось далеке, нетривке, непевне, в туман: холодний, липкий і вологий. А цей звук, цей ніщівний чавкіт, з яким нога ступає в це болото, це місиво кісток, м'язів, сухожиль, нутрощів і вологи лісу, це звук черпання крові з вбитої тварини на вівтарі жертовного вогнища.

Загубилася. Зачумлена, втрачена, зламана, надламана, тривожна, панічна. На кінець — розчавлена. Ногою в болото.

Допоки йду — допоки живу. Все просто, ясно й зрозуміло. Рух — це інерція, за якою він і існує, його вже не провокує нічого, його нічого не створює, він лиш доходить в своїй агонії, бо так треба. Бо перед смертю, перед тим, як все зникне-погасне — так треба. Все просто: закон фізики.

І ти, як той підсудний на лаві, що вже чекає на вирок, аби дійти свого руху, своєю інерцією до кінця, як той старий, котрий втратив не все, а лише майже все, бо останнє, що можеш втратити — то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити.