Йди

Четвер, дев’яте листопада, вечір. Парк неподалік однієї з кінцевих станцій метро. Якщо хочете звузити пошук — на правому березі. Офіс повертається додому. Серед них і Вона.

Орава повалила з переходу. Сьогодні, як на зло, ніхто не пішов далі зупинки. Вона завагалась, але глянула на натовп і все ж пішла. Між двох озерець, потім сходами до лісу… 

Вона ненавиділа ходити тут затемна. Доріжка яскраво освітлювалась білим світлом ліхтарів, а навколо темрява. Вона сповільнилась, придивилась. Ні душі… Вимкнула музику, проте не зняла навушники, хай думають, що Вона не чує, і пішла.

Метр, п’ять, десять. Спокійно та тихо. Занадто тихо. Метр, два, три. Позаду, зліва хруснула гілка. М’язи напружились, серце забилось частіше, та Вона не озирнулась. Хай думають, що Їй все одно! Рука в кишені нервово перебирала балончик і ніж, зупинилась на ножі. Холод металу заспокоював та додавав впевненості. Вона йшла далі й тепер була не сама.

Дерева за спиною скрипіли, та вітру не було. Вона насилу стримувала бажання побігти й намагалась йти рівною, впевненою ходою.

Знову хруснула гілка, зашаруділо опале листя. Рука все сильніше стискала ніж, Вона йшла. Це було єдине, що Вона могла робити. Просто йти. Крок за кроком.

Хрускіт і шарудіння ззаду, зліва і тиша. Метр, три, чотири. Хрускіт і шарудіння справа, зліва і тиша… 

Йому подобалось гратися з Нею. Заганяти, як здобич, кидати у прірву жаху й безвиході. О так! Це була справжня насолода! Бачити, як Вона відчайдушно опирається бажанню озирнутися, побігти! Достойний гравець. Певно він ще трошки побавиться. Підкрадеться так близько, щоб почути стук серця, відступить, почекає. І потім знову й знову. Його чорний силует зливався з темрявою лісу, тільки очі видавали його присутність. Якби Вона зараз озирнулась, то побачила б, як вони горять холодним синім вогнем. Та Вона не озиралась, просто йшла, а Він слідував за Нею.

Половина шляху позаду…

Здавалось, пройшла вічність. Насправді — не більше семи хвилин. Рука на ножі оніміла, кісточки побіліли. Вона знала, що ніж не допоможе, та все одно продовжувала стискати його. Вітер тоненьким потічком пробрався крізь Її волосся і торкнувся шиї. Дотик був делікатним, майже ніжним. Та від нього тілом розповзався мороз. Не мурашки, а лютий, кусючий холод. Вона труснула головою. Потік затремтів, але не зник. Під вухом, до підборіддя, легенько торкнувся губи й повернувся на шию. Коло замкнулось, зашморг потроху стискався.

Вона хотіла кричати! Бігти! Ні… треба дихати та йти.

Шарудіння стихло. Він не зник, просто перестав ховатись. Йшов прямо за нею. Кроки різким дзвоном розрізали тишу. Відлуння множило звук й здавалось за Нею слідує ціла армія. Та Він був один. Він нікому Її не віддасть!

Вона сповільнилась. Невже зараз озирнеться? Ні, краще не попадатись на очі передчасно. Він відступив у тінь дерев, та вона не озирнулась, просто перевела погляд вліво. Їх очі зустрілись всього на мить. Його — сині вогняні, Її — зелені, круглі від жаху. Вона перестала дихати. Легені горіли, серце виривалось з грудей. Ще секунда і Вона зупиниться, завмре назавжди й тоді Він зможе забрати її. Та Вона не здалась. Крок, вдих. Дістала з кишені руку з ножем і притисла до грудей. Крок, видих. Потягнулась до ножа другою рукою і звільнила лезо. Крок, вдих. Вона відчула холодний дотик вістря і замружилась. Крок, видих. Зашморг на шиї здригнувся і безсило стік на доріжку.

Прямо, просто йди прямо! Не зупиняйся!

Вона прислухалась. Тиша. Ні кроків, ні шарудіння. Нарешті попереду мелькнуло тепле оранжеве світло. Вона майже дома! Бажання зірватись на біг було сильним, як ніколи, та Вона стримувалась. Ось уже й вхід у під’їзд. Важкі металеві двері зачинились і Вона вперше озирнулась. Нікого.

Перший, третій, п’ятий поверх. Ключ, двері, замок. Вдома! Вона притулилась до зачинених дверей і сповзла на підлогу. Все вже позаду. Так? Насилу підвелась, визирнула у дверне вічко. Нікого. 

Штори затріпотіли, вітальню освітило холодне сяйво місяця. За вікном мелькнув темний силует, блиснули сині вогняні очі…