Зорі бачать все

Я завжди боявся дивитися на зорі. Не через те, що вони могли якимось чином лякати, а через те, що вони манили та відволікали своєю красою і цим лякали ще більше. Неначе єдиною метою для них було пошук новоприбулих жертв. Отак ненароком глянеш на нічне небо і захопишся їхньою всесвітньою красою, не сміючи відвести погляд. Думки всі кудись зникають, а тіла наче і не відчуваєш. От і я зараз закляк у такій позі, не в змозі поворухнутися, бодай когось покликати на допомогу. Хоча здавалося б, я мирно йшов додому після важкого дня і захотілося хоч на секунду поглянути, що там нагорі. Тепер, здається, споглядати на них буду довго, якщо не вічність. Зорі влаштували для мене пастку, але нащо? З якою ціллю? Я не знав що і думати щодо того – було страшно. Моє серце загупало в шаленому ритмі. Здається, воно ехом озивається по темній місцевості, де немає ні одного джерела світла. Світла, що подарувало б спокій і звільнило б мене з полону. А я все далі нерухомо споглядаю на зірки. Вони наче промовляють: "Ти мертвий, мертвий!". Холод заполонив мене, нахабно витісняючи і беручи у свою власність мою душу. Що в мене наразі залишилося? Моя особистість! Чи це не так?

 Єдиним звуком, що долинало до мене, був спів маленьких цвіркунів, яким я насолоджував, наче це був Моцарт. А я досі не міг видати ні звуку, аби висловити захват. Людина, яка замовкла назавжди. Хоча і сказати мені нічого… Ну майже. Можливо через це "майже" я зможу звільнитися і як ні в чому не бувало, житти своїм життям. Так, в мене з'явився шанс!!! Втрачати який я не збирався.

 Отже, я… Стоп! А де гарантії, що все повернеться так, як було? Це ж були мої нічим не підкріплена думка. Тож чому я думаю, що це мене врятує? Можливо, це буде являти собою сповідь, ритуал очищеня душі від гріхів, так.

 Тоді постає все логічно. Що ж, я признаю, що вчинив недобросовісно, по-злому, але так склалися обставини. Адже все в житті непередбачувано і щось може вийти з під контролю, адже так? Тоді я і не зробив нічого такого, за що мені повинно бути важко на душі. Я "чистий" перед Богом, а значит я не маю тут стовбичити, як пам'ятник, про якого духом не відають. Може, це я такий один на цілому світі безгріховний і тому Господь вирішив таким способом мені це показати. А всі інші – підлі, нахабні та гріховні. Вони помруть у муках, а я дістану благословення. При такому розкладі я міг нічого не боятися, а тому…

 – Я ВБИВ БЕЗНЕВИННУ ДІВЧИНКУ!!!

 Здалося, мій голос підхопив вітер і він розніс його до кожної домівки, кожної тріщини і стрімголов відлетіло у бік зірок.

 Тепер я міг вільно рухатися, говорити рідним голос, відчувати своє тіло. Я – найщасливіша людина. Тепер я можу спокійнісінько йти, не боячись нічого. Та майже опісля цієї думки я почув несміливі звуки кроків. Ця людина не страхалася підходити, а хотіла максимально тихо і непомітно слідкувати за мною. Цікаво, хто ж це? Замість бігти від невідомого, я наближався до нього. За деревом явно хтось був. Я підкрадався навшпиньках до когось. Зазирнувши у протилежний бік дерева, я не побачив нікого, напевно, здалося. І, обернувшись, я побачив дівчинку років дванадцяти – тринадцяти. Обличчя не було добре видно, але найбільше вразило плаття. Воно було темного синього кольору. Де-не-де проступало біле мереживо і… кров. Багато крові. І саме плаття було просякнута водою. Я не міг зрозуміти, як це, адже…

 Але дівчинка не дала мені завершити думку:

 –Добридень, дядечку,– і широко посміхнулася до мене,– не вийшло?

 –А як ти…,– з незрозумілим виразом обличчя таращуся на дівчинку. Яку вбив власними руками.

 –Що, хочеш спитати чому я жива? Як демон забрав, так він може і віддати життя,– аж занадто серйозно промовила слова.

 –Не розумію, не говори загадками,– мене ця дівча почала бісити. Ненавиджу дітей усією душею за їх тупість і нікчемність!!!

 –Добре, я краще покажу. На твоєму прикладі.

 І вона декілька разів пирнула мене ножем. В ті самі місця, куди я завдав удари цій дівчинці. З неймовірним болем та калюжою червоно-брунатної крові.

 А я дивився на зірки. Вони все бачать і все знають.