Щось

Вона бігла по лісу. Вітер свистів у вухах, волоссі розвивалось, а легені горіли вогнем. Щось за нею гналось. Щось хрипіло, гарчало і бігло, а сухе листя тріщало під його ногами.

Повітря у легенях закінчувалось. Вона шумно дихала ротом, від чого у роті було сухо. Вона ледь відчувала ноги.

Щось було зовсім поруч, вона чула його тяжке дихання, скрежіт його гострих зубів. Листя шелестіло, голосно кричали птахи над її головою, нещадно палило сонце.

Вона бігла, не відчуваючи ніг. Раптово вона перечипилась через гілляку на землі і впала прямо на купу листя, виставивши руки перед собою. Ліве зап’ястя тут же хруснуло і занило, а перед очима попливли різнокольорові кола.

Щось було зовсім поруч, тож вона поповзла вперед навпомацки, намагаючись не звертати увагу на біль. Коліна були збиті, так що зробити це було вкрай важко, але вона вперто повзла, і повзла. Ладоні вже були стерті до крові, коли вона натрапила на якусь яму.

Щось було прямо в неї за спиною. Вона на мить відчула дотик холодних пальців, коли завалилась вперед, падаючи у темну безодню. Раптово всі звуки кудись зникли. Було холодно. Було страшно. Вона хотіла закричати, але всі слова застрягли у горлянці, хотіла ворухнути хоча б пальцем, але не змогла цього зробити.

Вона ніби застигла у просторі та часі. Не летіла вниз, а ніби пливла, розсікаючи ногами повітря. На душі раптово стало так легко, ніби всі проблеми кудись зникли. У голові нарешті панувала до болі дзвінка тиша. Вона розслабилась і закрила очі, віддаючи себе на милість долі.

Перед очима промайнуло дитинство. Ось вона маленька, у блакитній сукні розповідає вірш на дитячому святі. Ось вона малює помаранчевого медведика. Ось її батьки розлучаються. Ось мати дає їй ляпаса. Ось батько не приїжджає на її День народження. Перша помада. Перший поцілунок. Дешеве пиво, вечірки, раптові коханці, колишні друзі, веселощі, сум, біль, багато болю. Втрати, втрати, втрати. Порожнеча навколо, порожнеча всередині. Нічого зайвого, нічого неважливого, нічого взагалі.

Раптом вона плавно опустилась на землю, відчуваючи м’яку почву під ногами. Очі тут же заболіли від яркого світла. Був холодний ранок, вона стояла посеред лісу і не знала, що їй робити далі, адже вона повернулась туди, звідки все і почалось.

Раптом серед дерев промайнула знайома світло-блакитна куртка. Така ж, яка була на ній. Вона хотіла крикнути, але з горла вирвався лише сдавлений хрип. Вона зробила крок, потім ще один. Силует перед її очима почав віддалятись.

Вона набрала швидкість. Вітер засвистів у вухах, щоки почали горіти від напруги, але вона не могла наблизитись до цілі, як не намагалась. Гілки чіплялись за її куртку, мазали її по обличчю, але вона бігла, і бігла. Ступні пекли вогнем, у горлі було сухо, очі горіли, але вона мовчки неслась вперед.

Вона повинна була щось зробити. Повинна була зупинити себе. Повинна.

Яма була все ближче. Ось уже і кросовки злетіли з ніг, і рукав куртки зачепився за гілку і порвався, а вона так і не наблизилась до бажаної цілі. Сердце вискакувало з грудей. Невиплакані сльози пекельним вогнем обпалювали нутрощі. Материнський голос у голові не заспокоював, а спричиняв невимовного болю.

Її копія впала у яму, вона мовчки спостерігала, відчуваючи, як щось обривається всередині. Ось уже і ноги почали танути у повітрі, і кінчики пальців, а вона просто стояла і намагалась згадати, про що ж був той вірш на дитячому святі.

Про материнські обійми? Про дім? Про запах свіжої випічки?

І чи був тепер у цьому хоч якийсь сенс? З іншого боку, якщо не у цьому, тоді у чому тоді він був?