Сліпе бажання

Свічка мерехтіла, відкидаючи тіні на стіну. Багряна кров, налита у винний келих, вже була холодна.

— Veni ad me! (Прийди до мене!) — Швидко шепотів жіночий голос.

Руде волосся дівчини не бачило гребінця вже декілька тижнів. Мокрі від сліз пасма налипли на опущене майже до грудей підборіддя. Її білі від напруги руки вчепились у круглий обідній стіл.

— Veni ad me.., — промовила вона востаннє, повільно піднімаючи голову, — quaeso (прошу).

Відчуженим поглядом налитих мукою очей вона вп‘ялась у пустий стілець навпроти. Вона чекала на нього. Молода дівчина чекала на того, кому, під Божим наглядом у церкві, добровільно віддала душу. У здоров‘ї та хворобі вона клялася бути поруч, та хвороба була сильніша.

Проводячи пучками по сімейному фото на столі, вона невдоволено стисла губи. Цей кутик фотографії вже було не розгладити у пальцях.

Це найкраще їх фото: селфі, зроблене на пікніку біля річки. Вона досі пам‘ятає, які на дотик його пшеничні кучері. Цей зелений у рубчик светр вона подарувала чоловікові на першу річницю.

— Cupio te videre tantum (я так хочу тебе побачити), — ще одна сльоза впала прямо на фото, поки вона підсунула скляний келих ближче до себе. — Dabo pretium (я заплачу ціну).

Торкнувшись власної крові у келиху, вона провела пальцем по дереву над фотографією. На столі залишився слід у вигляді перевернутого хреста.

— Аccipe animam meam! (візьми мою душу!)

Єдина свіча у кімнаті раптово згасла. Щось гупнуло по столу. Дівчина різко підняла руки, затуляючи рота. У вухах вона чула власний пульс. Тух-тух. Тух-тух.

Повна темрява і власне дихання. Стілець навпроти відсунувся з найгіршим звуком, що вона коли-небудь чула. Звуком власної безпорадності і страху.

Гніт парафінової свічки почав тліти, наче тільки що не був повністю погашеним. Іскри дедалі розпалювались, поки свіча знову не запалала вогнем.

Вона вже не дихала. Груди забило залізними прутами. Серцебиття вже не чути.

Абсолютно чорне око дивилося прямо на неї. У стільці сидів чоловік. Одне око. Друга очниця була пуста, але у ній щось рухалось. В одній руці він тримав фото, а іншою прокручував пустий келих. Кров декількома краплинами досі стікає по скляним стінкам. Його тіло було темно сіре, наче свіжий бетон.

Знерухомлена дівчина бачила його лише до поясу, на скільки дозволяв стіл, проте одягу у нього не було зовсім.

Крива зверхня посмішка. Запах свіжої вологої землі. Гіпнотичні очі.

— Згоден, — відповів низький, наче далекий грім, голос.

— Хто.., — її нижня губа так сильно тремтіла. Ковток в’язкої слини стиснув горло.

— Балору потрібно твоє око, — почувся шепіт. — І тоді побачиш, — він зім’яв фото у руці з надприродною швидкістю.

Голова його рухалась механічно швидко, озираючи все навколо, а око повзало зі сторону у сторону надто повільно. Між губами пінилась темна рідина.

—  ОКО! — Закричав він, нахилившись ближче. Коричнева піна орошила стіл. З пустої очниці випав тонкий білий черв.

Паніка залоскотала тіло дівчини. До стільця її притиснули невидимі крижані руки.

—  Ні, — голосніше ніж треба вирвалось слово у зойку, — evanescet! (Зникни!)

Стіни задрижали сміючись. Кігті уп’ялися в її шию, протягнувши до середини стола. Руки дівчини безвольно лежали вздовж тулуба, але ноги нарешті відірвались зі стільця. Оголені плечі торкнулись чогось вологого.

—  Око, — зашипіло воно їй в обличчя, — і побачиш кого кликала, — гнилий сморід просочився до легень.

Так само тримаючи за горло, він штовхнув її вперед. Шия боляче смикнулась назад, а стілець на якому вона сиділа до того — навіть не поворухнувся. Решта тіла знову була прижата, тільки у правій руці відчувалась дивна легкість.

Він підняв свою руку і попри свідомість — вона підняла свою. Він оголив свої чорні зуби, а вона за власною волею піднесла долоню до ока.

Сухі, без сліз повіки навіть не дригнули, коли їх без вагань розсунули пальцями. Адреналін не спрацював: крик сковзнув горлом.

Він кинувся через стіл і схопив її око, відірвавши від зорового нерву. Біль пульсував разом із кров’ю через зажмурені повіки. Пекуча сліпа пустóта.

—  Око, — ласкаво прошепотів він.

Все затихло. Між її ребрами щось тихо плакало, викликаючи нудоту.

Потроху розтуляючи своє єдине око, вона не могла зрозуміти, хто тепер сидить перед нею. Утерши сльози вже вільною іншою рукою, вона не вірячи прошепотіла:

—  Джейку?

Світловолосий молодий хлопець, у найчистішому в цій кімнаті одягу, сидів навпроти посміхаючись. Її власне око дивилося прямо на неї.