Гладкий Даґон
По його тілу повзало безліч маленьких комах, але болю від них уже не було. Навіть декількох днів проведених тут цілком вистачило, аби біль став звичайною, невіддільною частиною існування, якими раніше були похід у магазин, ранкова кава, секс, куріння.
І у своїх найгірших кошмарах чоловік не міг уявити щось подібне цьому. Тепер кожен страх його минулого здавався лише дрібницею, не вартою і хвилини переживань. Сотні цих маленьких комах рвали його шкіру своїми мікроскопічними зубами, проникали під неї та з’їдали його тіло зсередини. Повільно, аби він міг запам’ятати кожну мить свого існування у тут, яка здавалася вічністю.
А чим взагалі було це місце? Пеклом? Жахливим життям після смерті? Лабораторією? Він не бачив нічого навколо себе, не чув ніяких звуків. Чоловік майже не пам’ятав, як опинився тут, не розумів, чому саме він, за що. Міг лише здогадуватися та намагатися відновити хоча б якісь спогади.
…ось він виходить з машини покурити посеред лісу…
…починає лунати гул…
…усе навколо стає неймовірно яскравим, починають боліти очі…
…і ось він тут, прикутий до стіни неначе Ісус до хреста…
Усе, більше нічого. І від розуміння того, що йому навряд чи вдасться бодай колись пригадати події тої ночі ставало страшно. Та по-справжньому боляче.
Холод цього приміщення, хоч чим би воно не було, майже завжди тримав чоловіка при свідомості, не даючи поринути у темряву, яка заховала та вберегла б від страхів, власних думок та сотень комах, яких він не бачив, лише відчував. Здавалося, що вони були трішки більшими за мух, проте чоловік зовсім не був у цьому впевненим. Відчуття можуть бути оманливими.
Єдиним, що не давало йому збожеволіти, були спогади про колишнє життя. Але одночасно вони завдавали неймовірних страждань, більших за будь-що… Думки про те, що він зробив та що не встиг, про його дім, усіх, кого любив та ненавидів знищували. Тепер це все вже не має жодного сенсу.
Чоловік розумів, що він тут назавжди. Уже ніщо не врятує його крім смерті, яка наче грає з ним у гру, перевіряючи витривалість та бажання жити, яке погасло у ту саму мить, коли перша комаха пробралася усередину його носа. Він чекав її… Його ж страждання не будуть вічними? Правда ж?
Ніщо не лякало чоловіка більше ніж незнання того, де він та що чекає далі. Можливо всі ці муки здаватимуться легким відпочинком, а усі ці сотні маленьких комах були лише підготовкою до чогось гіршого, бридкішого, болючішого… Але що може бути гірше цього?
Йому вперше за ці дні захотілося курити. Їжа та вода лише подовжать страждання, а ось сигарета…
Один із його останніх зубів випав. Чоловік відчув смак крові у роті, який вже став рідним. Тепер потрібно було вирішити, проковтнути його, як і всі попередні, чи виплюнути? Майже без зайвих роздумів він зібрав усі сили, що мав, язиком підіпхнув зуб уперед та плюнув.
Чоловік почув звук удару об метал, що лунав прямо під ним.
Хтось з неймовірною силою ударив його у груди.
«Блять, невже я був тут не сам увесь цей час?»
Новий удар, цього разу ще сильніший за попередній.
Чоловікові здалося, що декілька його ребер зламалися та врізалися у легені, випускаючи назовні повітря.
Якби він тільки міг закричати… Але сил не лишилося вже навіть на це.
Нападник раптово розірвав просяклу потом, кров’ю та сльозами футболку чоловіка. Воно поклало холодну, як крига руку йому на груди. Тілом чоловіка пробігли сироти, адже якщо йому не зраджували відчуття, то у загадкової істоти навпроти було сім довгих та тонких пальців.
Несподівано усі комахи, що були на ньому та усередині почали бігти до грудей. Деякі прогризали собі шлях на волю через шкіру, деякі вилізали через отвори носа, рот та анус. І вже з грудей вони почали переповзати на руку нападника.
Холодно…
Якби у чоловіка все ще були очі та сили, аби розплющити їх, він би не побачив нічого, крім неймовірно яскравого світла, як тоді у лісі, та темного, високого і широкого силуету, що стояв зовсім поруч.
Він би не побачив кришталево-білих очей істоти, які вивчали його, не розібрав би її риси обличчя, не розгледів би усіх тих комах…
«Чому я все ще живий?»
Немов у відповідь на це, з його носа почала текти кров.
