Такса Семена Петровича

Семен Петрович гуляв із таксою. Вірніше, стояв на місці, поки такса носилась колами навколо інших собак, жінки з червоною сумкою, дитини на роликових ковзанах і хотіла зжерти смачного смердючого дохлого голуба. Семен Петрович був на сьомому небі від щастя, хоча ніхто цього не бачив. Все вийшло як треба! Дарма його вважали божевільним і натякали, що з такими ідеями можуть вигнати з роботи!

- Мааам! У собачки око випало!

Ну от.

— Та буває, — Семен Петрович підбіг до дитини і похапцем підібрав і скляне око, собі в кишеню спортивки, і таксу, вхопив на руки, — то їй в дитинстві око гілкою вибило, то я їй протеза купив.

Жінка перелякано побігла вулицею, тягнучи дитину за собою. А настрій у Семена Петровича зіпсувався в одну мить. Треба було повертатися додому і дивитись, що ж сталось.

Брунатний велюр, що прекрасно заміняв собачу шкуру, мовчки розійшовся в різні боки під скальпелем на кухонному столі, застеленому плівкою. Сморід гнилого м’яса вдарив у ніс. Треба зробити прокладку з якогось силікагелю, як у котячі лотки сиплють, щоб забирало запах і підсушувало.  Ну от — око в такси випало, бо м’язи все ж згнили. Треба знову йти на роботу і непомітно позичити шматок у свіжого покійника. Це ж добре, що скелет міцний, пластиковий. І треба гуляти деінде, не там, де раніше. Бо ще помітять зайве.

Але від своєї мрії про собаку Семен Петрович відмовлятись не збирався, особливо про свою, на яку він не мав алергії та зробив самотужки: скелет такси купив у магазині приколів, і скляні сумні карі очі там само, велюр — в інтернет-магазині, і довго підбирав відтінок, щоб був потрібний колір, м’язи він тишком-нишком позичив у покійників з моргу, де працював патологоанатомом, а формулу, що давала життя його таксі, побачив на якомусь форумі. І вона спрацювала!

Тепер у нього була ідеальна шоколадна такса, от якби ще м’язи так швидко не гнили, бо що два тижні міняти треба …