In carne mortua

Найважчим було затягти її в гущавину, мотивуючи це химерним сюрпризом, який нібито було організовано спеціально для неї. Певно, він таки подобався їй, або вона була просто романтично налаштовано цього дня… Решта була простою послідовністю дій та ритуалів, завчених ним вже давно напам’ять, хоча й тут він «налажав», проте про це згодом.

В книзі, яку він знайшов колись на горищі бабусиної хати, та яка не давала йому спокійно жити ось вже майже рік, йшлося про чорта, якого можна було викликати, змусивши служити собі вічно. Ця думка непокоїла його, отруюючи серце та поглинаючи душу, з того моменту, як він залишився повним сиротою і без особливих статків. Несправедливість, яка оповила все навкруги, повільно катувала його, змушуючи шукати все нових і нових шляхів до успіху. Ставши однією ногою на невідому йому раніше стежку, він вже не міг зупинитись. Підсилена дією алкоголю, вона вела його в незвіданий, моторошний та сповнений сподівань всесвіт надприродного.

Затерта, з вицвілими сторінками та обгорнута в шкіряну палітурку, явно ручної роботи, з тисненими на ній зображеннями, що не віщували нічого доброго, вона здавалась прадавнім артефактом, загубленим в часі та випадково дарованим йому самою долею. Читання книги спершу збуджувало його уяву, змушувало ставати дибки волосся на руках, а згодом дарувало надію на новий, нехай жорстокий шанс змінити власне життя. Одного вечора він остаточно все вирішив і почав складати план дій, який одразу ж пішов шкереберть з початком його реалізації.

Ритуал вимагав жертву, а також визначав спеціальне знаряддя. Ним мав стати загострений дерев’яний кілок, який дещо нагадував формою ніж та був виготовлений власноруч із твердої породи дерева. Його слід було загнати прямісінько в серце жертви. Але це було лише початком. Далі він мав вчинити з неживим тілом статевий акт, аби «respirare vitam in carne mortua». Окрім цього, жертву слід було залишити в повному спокої на 6 діб… Отже, після того, як пара опинилась у віддаленому куточку лісу, він не став тягти час і одразу накинувся на неї, поваливши на землю. В останніх спробах вирватись, вона відчайдушно дерла нігтями його сповнене жаху обличчя та руки, проте сили були нерівні. Він загнав кілок в її груди, проте в паніці переплутав і поцілив в їх праву частину, з якої зі свистом вирвалось повітря, викликаючи пневматоракс. Оговтавшись, він з розмаху та ще більшою люттю увігнав кілок прямісінько в її серце. Що було далі він не пам’ятав, проте знав, що виконав все, чого вимагала книга…

Рівно через шість днів невелику галявину посеред лісу, огорнуту туманом потурбував шурхіт листя. Хтось поспіхом наближався відомим лише йому шляхом до того самого дерева, на якому залишив свій біль та сподівання. Підійшовши впритул до тіла, що висіло вниз головою, він мимоволі затулив носа, відганяючи зграї мух, що вже хазяйнували навкруги. Присівши під своєю здобиччю, він запалив свічку із темного воску та заходився читати якісь складні та незрозумілі, проте такі необхідні для його мети закляття з книги. Так минула година. Потім друга. Нічого не відбувалось і це починало його дратувати. Спека, сморід та зграї мух просто нестерпно діймали його, вириваючи із лап навіжених думок, що володіли його мізками. «А раптом це я сам все зіпсував?» «А що як не подіє? Що тоді?» «Скільки ще треба це читати?» Ці та інші роздуми роїлись в його голові, змушуючи з кожною хвилиною втрачати надію в те, у що він вірив. Раптом він впав на коліна і гірко заридав. Ні, йому не було шкода її. Розпач був викликаний жалем до самого себе. Оговтавшись, він з пересердя пожбурив книгою в стовбур найближчого дерева. Та охнула, відділилась від шкіряної палітурки і впала йому під ноги, оголивши до цього приховані форзац та титульний аркуш. «Видавництво "ІМЛА". 1992 р.», - вголос прочитав він. Кількахвилинне мовчання поступово переростало у важке дихання, рясний піт та дрижання усіх кінцівок. Він похитнувся та повільно пішов вже знайомою стежкою в зворотному напрямку, дивлячись вперед порожнім поглядом мерця…

Вечірні сутінки почали повільно огортати ліс та оголене понівечене тіло, під яким поволі рухався ґрунт, перекопаний червами в передчутті на невідворотну здобич. Небо затягли похмурі хмари, а останні промені світла поволі зникали з набряклого живота, освічуючи на ньому чіткі сліди копит, що відчайдушно випинались із середини.