Тук-тук, тук-тук

Сухі гілки пальцями постукували по шибці, відбиваючи у темряві особливий ритм. Я прокинулась серед ночі під завивання настирливого вітру, що ніяк не міг вгамувати свій гнів. Кілька разів марно клацнула вимикачем ― у будинку не було світла. Інша половина ліжка пустувала ― мабуть, чоловік пішов перевірити що сталося.

Мурашки пробігли по тілу, коли ступила ногами на холодну підлогу, крокуючи до вікна. Тіні дерев вигинались до землі, наче вклоняючись невідомій істоті, що могла одним подихом забрати у них життя. Вітер остаточно порозганяв хмари, відкриваючи світу криваво-червоний місяць.  

Зненацька біля вікна промайнула темна постать. Наче химерна тінь, висока й вузенька. Я вловила її краєчком ока, коли намагалась розгледіти, чи світяться вуличні ліхтарі. Мить провагавшись, відкинула тривогу, впевнивши себе, що це скоріш за все чоловік. Хто ж іще вночі, за такої погоди міг нишпорити подвір’ям?..

Тук-тук, тук-тук.

 У двері постукали рівно чотири рази. Через кілька хвилин стукіт повторився, ніби чиєсь застигле серце, отямившись, знову почало качати кров.

Тук-тук, тук-тук.

Я обережно підійшла до дверей.

― Любий, це ти? ― непевно запитала, дивуючись абсурдності своїх слів. Мабуть, вийшов на вулицю, забувши прихопити ключі, а двері автоматично зачинились з черговим проривом вітру. ― Ти чуєш мене?

Але чомусь не спішила відчиняти двері. Якась невидима сила, що холодом підіймалась зі шлунку, розповзаючись зміями по всьому тілу, не давала мені цього зробити.

Я зловила себе на тому, що чекаю відповіді. Однак замість давно знайомого голосу моторошну тишу прорізало чергове: тук-тук, тук-тук.

― Сашко, ти забув ключі? ― ці слова були останньою надією. Зраз він засміється, скаже, що все добре і я відчиню.

Тук-тук, тук-тук.

Відсахнулась від дверей і побігла на кухню. Десь там, у шухляді мав бути ліхтарик. Руки трусилися, а думки заплутались у клубок. Хаотично повідкривала усі ящики, перебираючи їх начиння, але ніяк не могла знайти те, що потрібно.

Тук-тук, тук-тук.

Що робити? Я кликала Сашка кілька разів і доволі гучно, якби він знаходився у будинку, то точно б почув. І хто ж тоді стукає у двері?

Телефон. Якою ж ідіоткою треба бути, щоб забути про телефон. Треба вертатись. Я схопила зі столу ніж ― перше, що трапилося під руку.

Тук-тук, тук-тук.

Усе всередині перевернулось від чергового стукотіння, а потім почувся глухий удар, ніби щось важке впало на землю. І все стихло. Навіть вітер ущух, боячись сполохати якесь невідоме зло.

Рух стрілок годинника здавався настільки гучним, що відбивався болем у скронях. Я стисла у руках ніж і побігла коридором до спальні. Але на півдорозі перечепилася через щось, боляче вдаривши коліно. Ніж випав і зник у темноті десь неподалік. Простягнула руку, аби намацати руків'я на підлозі й влізла долонею у щось липке й холодне. До носа долинув їдкий аромат заліза.

Підвелась і, діставшись спальні, нарешті схопила телефон. Ззаду  долинули важкі кроки. За мить я відчула чиєсь гаряче дихання на потилиці. Намагалась поворухнутись, але марно. Тіло задубіло й не слухалось, навіть дихати стало важко. Я намагалась закричати, та змогла тільки видати кілька невдалих хрипів, хапаючи ротом повітря, наче спіймана рибина, що помирає без води.

― Чш-ш-ш, ― прошепотіло, нахилившись біля вуха. Провело пальцем по шиї, ніби міркуючи, що зі мною робити, ― Твій час ще не прийшов. ― І майже безшумно пішло геть, вочевидь закінчивши задумане.

Не знаю, скільки часу минуло, преш ніж я знову змогла рухатися й увімкнулося світло. Я обережно пройшла вперед, немов мала дитина, клацаючи всі вимикачі.

Вхідні двері були зачинені й без жодного ушкодження. Що ж тоді так гучно упало?

Серце завмерло й пропустило кілька ударів ― у коридорі біля кухні лежав Сашко. Під його тілом річечками розтікалась темно-червона рідина. Я підбігла й присіла поряд, намагаючись привести його до тями. Але було уже пізно. Його шкіра, посиніла й чужа, відповіла мертвим холодом на доторк моїх рук.

На мить здалось, що цей холод пронизав душу, поїдаючи хробаками усі почуття. Я сіла поряд  все ще стискаючи в руках телефон і намагалась видушити з себе бодай одну сльозинку.

А натомість засміялась, мов божевільна від постійного постукування, що дзвонами відбивалось у голові.

Тук-тук, тук-тук.

Тук-тук, тук-тук.

Зі спини Сашка стирчав кухонний ніж.